Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

— Ну, нащо придбав місце в м'якому? Письменнику, та ще початківцю, треба завжди бути на людях, прислухатись, придивлятися, як губка, всотувати вражіння, набувати матеріялу. А в купе, як у пляшці. Як ти й на Дніпрельстані маєш отак письменникувати — краще вдома сиди.

— Таж я в дорозі почитати хочу, підготуватися, — боронивсь початківець, — про турбіни там, генератори, енергії... Треба фон, виробничий колір для сюжету та щоб не вляпатися десь із тою технікою. Робітничий читач не простить, як перебрешу. Йому реальні, справжні факти подавай, серйозний читач, вибагливий. Хтось там стругнув: «грізно гули височенні електричні стовпи, розносячи могутню соціялістичну енергію геть навкруги», а йому відповідь: «у голові, мабуть, того писаки гуло, що таку дурницю сплів».

— Це вірно, друже, але пам'ятай: гострий сюжет, цікава фабула, пекуча тема. Оцього шукай, без цього не виб'єшся в люди. Скажуть: недозріло, нема художньої викінчености, образи там бліді, мова кострубата, але ж (чуєш — але ж!) автор відгукується на сучасність, іде в ногу з нею, пробує розв'язати болючу проблему, указує на інтересні факти, потрібні й корисні. Це, знаєш, досвідчений письменник уміє з нічого розмальовувати: там ліричний відступ, тут історична згадка, паралель, там пейзажик, інтер'єрик, тут портретик із порівнянням: «у нього, мовляв, обличчя, мов редька, і, дивлячись на нього, здається, що на язик щось пекуче попало — так і кортить плюнути». А ти хлопець молодий, редьки, може, й не вигадаєш. Тобі багато матеріалу треба в твір убгати, щоб читача за живе взяло, за дев'яте реберце. Отож смокчи — мій заповіт тобі, смокчи усюди, повсякчас, невпинно і не зважаючи ні на що. Смокчи, конденсуй і ліпи. Без нагромадження матеріалу ти — ніщо: порожній лантух, вічне перо без атраменту, аероплян без пропелера, мильна булька...

— Сашко! Мене дивує, як ти досі не висмоктав великого романа...

— Іронізуєш? Глузуй, неймовіро... Сміється той, хто сміється востаннє, як мудро переклала недавно це французьке прислів'я (звичайно — з російської) наша розумна столична вечірня газета.

— Ну, Сашко, цього разу ти, справді, смієшся востаннє, бо вже другий дзвінок. Прощавай! Спасибі за поради — без іронії, їй-право! Вір, що приїду з чудовим, багатющим матеріалом...

— Полапаю — повірю... А поки що смокчи — чуєш? — навздогін ще раз погрозливо підвів руку приятель.

Поїзд поволі рушив на Південь, покидаючи безтемну, бідну, бач, на матеріал столицю УСРР[176].

Клепацький зі східців вагону упевнено, бадьоро кивав головою приятелю на пероні, а поїзд, прискорюючи ходу, повторював Сашкову пораду:

...кчи... кчи... кчи...

— Ви-смо-кчу! — стуливши руркою долоні, несподівано гукнув назад Клепацький, намагаючись укласти в це слово весь запал непереможного завзяття, всю молоду, невичерпану снагу, всю переконливість буйного бажання досягти своєї мети. Гукнув і враз засоромивсь, угледівши здивоване обличчя кондуктора — що там цей пасажир смоктати збирається? Наче й не малий...

Але збуджене розмовою заповзяття не покинуло його, й він лишивсь у тамбурі, зметикувати, як краще використати коротку відпустку, як скоріше зав'язати знайомства, натрапити на інтересних бувальців, як випитувати їх і з дізнаних фактів сплести каркас майбутнього твору.

...Сашко вірно говорить. Головне — тему влучити злободенну, винахідництво, шкідництво, героїзм ударників, викриття бюрократизму... А найліпше шкідництво... Воно ж бо прибирає найрізноманітніших форм, найскладніші вигадує комбінації, найдивовижніші побиває витвори фантазії. Ніякий письменник-авантурник не зможе конкурувати з вигадливістю шкідників. Вони, як ті мухи: здається, однакові, а їх тисячі відмін, найрізнокаліберніших обсягів від майже невидної оку до гігантів із жучиним гудом; від сірої, звичайної до розфарбованої всіма кольорами райдуги: зелені, жовті, сині, червоні, чорні, смугасті, плямисті, тьмяні й яскраві. Невинно збирають крихітки на столі — і до сказу доводять дужого бугая. Ласують поряд мирної бджоли медвяним соком і ятрять криваві уразки під хомутом крижастого ардена[177]. Лякливо злітають від помаху дитячої руки — і на маленьких лапках несуть смертодайну страшну заразу неповинним людям. Дзижчать надворі, в хаті, ось тут у поїзді, разом із людьми мандруючи за тисячі кілометрів, в аеропляні, летячи з відважним пілотом через океан. Дзижчать у лісі, в полі, на луках, над хвилястою річкою. Дзижчать на вікні глупої ночі в палаті хорої людини, дзижчать тонко й грубо, довго й з перервами, поодинці й купами. Навряд чи дослідники вивчили всі сорти мух, навряд чи перелічили їх. Мільйони інших тварин живляться мухами — і не можуть їх винищити. На місце згиблих повстають нові міріяди і дзижчать, кусають, шпигають, дрочать, заражають, шкодять, навіть убивають... Кляті шкідники! Мерзота!

Клепацький раптом перервав ходу думок:

— Що це я? Дурне порівняння, нікчемне. Гаразд, що сам себе впіймав, а то десь у творі був би вкрутив — і сказали б: автор не вірить у перемогу соціялізму, не вірить, що можна шкідників позбавитися, прирівнює їх до неодмінної ланки в системі природи, вийнявши яку, порушиш увесь ланцюг. Адже загибіль усіх мух віщує загибіль тисяч корисних тварин, що живляться ними. Ні! Обережно з порівняннями. Це слизька справа, кульгава... А шкода: шкідники — вони ж тому й шкідники, що в природі теж чужоїди, паразити. Старий термін набув нового значіння... Чекай, чекай, любий, та ти знов дурниці верзеш! Виходить