Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

— Чи таки в дорозі пограбовано, бо ніхто на очі не бачив після того торбиночку, чи тут на злість так хитро кудись запроторив?

Поховали — ніхто більш на могилу ніколи не прийшов. Стара теж невдовзі ноги простягла — ні за чим уже жити стало. Дочок задавив тифус тої ж зими — і вони в гарячці, як батько, до самісінької смерти белькотали щось про діаманти.

З того часу пішла поголоска між люди про заховані в кімнаті скарби. За кімнату билися, за кімнату сварилися. І хто не вселявсь туди, насамперед починав шукати діамантовий скарб. Розбирали грубу по цеглині, мовляв, димить щось, перекласти треба. Зривали дошки з підлоги — пощербились, щілини великі, наново вистругати й дофарбувати не шкодить...

Як у воду діяманти!

Кріпкий був, невиказний, як цемент, що його виробляв, старий Слуцький. Пішла тайна в могилу...

Панюра кінчив оповідати й задумливо покрутив новопридбаним молотком:

— Але я гадаю, що цю таємницю розкрив. Вона там — у цих стінах. Треба налапати тайник... І тобі, як товаришеві, пропоную: берися й ти, не гаючи часу. Буде й тобі й мені. Ми ж не дочки Слуцького: і моє — моє і твоє — моє. Поділимо по-братерському. Ніде вже й ніколи не позичатимеш, не клопотатимешся.

— Ех, ти, поет! — іронічно посміхнувся темноокий повістяр, але вже був позирнув скоса на приладдя, що мало принести стільки несподіваного щастя.

— Чого поет! Чого неодмінно поет? — образивсь Панюра і випроставсь усією своєю довготелесою постаттю.

— А того поет, що тут не молотка треба, заступа, — несподівано догадавсь Ласоцький.

— Як заступа? — обвів здивованим поглядом Панюра стіни, підлогу, пічку, стелю. — Що ж тут копати?

— Та не тут, а в могилі. Дурень ти разом із мамашою, дочками і всіма попередніми квартирантами-шукачами. Адже ясно, що старий скупердяй знов проковтнув діяманти перед смертю, як негр на розсипах.

Молоток з гуркотом полетів у куток.

— А й правда — дурень, — з сумним переконанням підтвердив поет. — Але ж гроші однаковісінько потрібні. Тепер навіть іще більше.

Віспувата стінка виглядала так доказливо, що Ласоцькому лишалося тільки підтакнути і, згадавши про свій власний клопіт, журно зідхнути.

— Так. Гроші потрібні... До зарізу... Як пальне...

— Слухай! Ідея, — зненацька скрикнув Панюра і навіть довгими ногами спробував зробити якесь химерне антраша[174]. — Ідея, гідна великого Айнштайна.

Ласоцький презирливо примружив очі:

— Яка там ідея?

— Ти, як повістяр, мусиш описати всю цю історію, а гонорар пополам. Адже читачі не образяться. Вони знають, що письменникові доводиться інколи дуже сутужно й треба тоді братися за першу-ліпшу тему. А хіба це не тема, не сюжет? Буде невеличке оповіданнячко і будуть невеличкі гроші й тобі й мені, як винахідникові.

— Поете! Цього разу ти, безперечно, метикуєш зовсім не як ти, і я охоче приймаю твою пропозицію. Згода! Але...

— Яке там але?

— Дозволь мені ще додати на втіху читачеві, що тихими літніми вечорами на міському кладовищу бачили інколи якусь кумедну довготелесу постать. Вона блукала між старих, зарослих бур'янами могил і все чогось пильно до них придивлялася. Ніби син, після багаторічної відсутности, шукає забуте могилище батьків, ніби захований у тих могилах неоціненний скарб.

— Ласоцький! Прошу без натяків! Це — нечемно!

— По-перше: коли б'ють по черепу, то це не натяк. По-друге: правда в вічі — найвища чемність. Цим і кінчимо наше спільне оповідання.

Січень 1930 р.

о відходу поїзда лишалося ще кільканадцять хвилин, і Сашко мав цілковиту можливість ще раз напутити, водночас вилаяти Клепацького: