Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

Незабаром прийшов звідкись веселий, мов назад йому цегельню повернули або й завод цементовий.

— Одійшло, — каже.

Та за тими веселощами знов захмарнів йому сум і тривога. Гризуть дочки, п'явкою вп'ялася жінка.

— Голодом мориш, скнарю! Пропадемо через тебе. Віддай наше добро! Віддай, чуєш?

Кінчить одна, друга заведе, третя підтримає. З плачем, з лайкою, з прокльонами. Стежать кожний крок, кожний рух. Не витримала колись одна:

— Хоч би ти помер скоріше, кате наш!

Покинув зовсім спати старий — ще дадуть понюхати чогось, отруять...

Їсти боїться:

— Одріж од мого трішки. Багато наклали. Щось нема апетиту...

Та проковтне, тоді вже й він береться до страви.

Обвис, змарнів, очі червоні, руки трусяться, обличчя брезьке. Лягає перепочити, під подушку молоток: як душитимуть, зараз у потилицю, в скроню...

Думки осіннім листям тріпаються, шарудять. Перевертом пішло життя. Хто й зна, коли це минеться. Згадав запитання міліціонерів: чи є родичі за кордоном? Хоч нема родичів — знайомих багато. Доживу там віку спокійно. А може, ще забагатію. Так і жінка колись радила. Чорт із ним, із цим пеклом! Справді подохнеш. Так — тікати!..

Прокинулись одного разу жінки — нема старого, нема річей деяких. Збагнули — в плач. Далі — шукати. Знало багатія все місто, не забув дехто обличчя й тепер. Бачили, кажуть, на вокзалі, на західній залізниці брав квиток.

Поїхали десь діяманти! Післали навздогін незле тихе слово жінки батькові й чоловікові, повернулися додому презлющі. Нікого вкупі когось гризти, одна одну гризе:

— Як ти проґавила?

— Як ти?

— А ти?

Оберемками злість шпурляють, помиями летять образливі слова, назад брудними вертають патьоками.

Та в житті, як в романі, буває: привозять назад старого Слуцького з одрізаною ногою. Не втримавсь десь на буфері. Каже лікар — помре, бо дуже виснажений, ще й з розумом щось негаразд: усе марить якимись каратами.

Не старого вже стережуть жінки — одна одну, щоб не вкрала яка коштовну торбиночку в одноногого скнаря. Умовляються по черзі дежурити коло хорого. Одна сидить, дві не спить. Шелесне — всі троє стоять:

— Що? Що скоїлося!

Вийти з хати бояться. Ану ті дві, що лишилися, умовляться, пограбують, скривдять оту третю? Одна мара на ліжку в гарячці белькоче, три навкруги шиплять. Іноді на всіх жах нападає:

— Ану там у дорозі вже пограбовано?

Хорий за груди хапається, лапає, чи ціла торбинка.

Шестеро очей жадібно стежать рухи кістлявих пучок: чи ж налапає?

Заспокоїться хорий, заспокояться жінки.

За скілька часу знов тривога гадюкою:

— Чи ж є?

Так день, і другий, тиждень...

Божевілля сум'ятиться в брудній кімнаті. Не один — чотири діамантами марять, скрикують, хапаються.

Мамаша перша спам'яталася:

— Підемо всі з хати, замкнемо, — однаково не встане каліка. Хоч їсти купимо, бо захоріємо. Він, як іржавий гвіздок, хто й зна скільки може пролежати.

— Як усі, так підемо.

— Ну, як усі...

Недовго й ходили, — бодай хтось не одімкнув. Бігцем усі три додому.

— Не поспішайте! — стогне мамаша: серце старе, ноги старі...

Злорадо дочки посміхаються, набавляють іще ходи. Ось коли мамашу можна піддурити. А та паротягом сопе — хай серце лусне, не піддасться на такий гачок...

Добігли — і знов, як у романі (життя вибагливе!). Лежить старий нерухомо, не харчить і руки до грудей притис. Шість рук до пазухи — розірвана торбинка, порожня...

Коло ліжка кров з одрізаної ноги — невже на одній плигав? По всіх закапелках, в куточках, шпаринках. По шухлядах, пуделках, пляшках, неповних і повних. Мертвяка на підлогу, пір'я з подушки, волосся з матрацу. Сам мертвяк голий, білизна пошматована, бинти й ті перелапані: може, туди застромив.

— Нема!

Губляться в здогадах. Через вікно хтось заліз? Ключ підібрав? Чому кров на підлозі, перев'язка була зсунута?