Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

мов ті мощі колись правовірні християни, на бурякувату шию. По всяких кумоньках та голубоньках рознесли золото дочки й мамаша — де менше було надії на трус. Поволі те добро міняли на продукти. Так і жили, кленучи радянську владу. Як не робили раніше, так і тепер не робили. І ніхто вже їх, нікчем, не чіпав.

Не чіпали й старого Слуцького, одібравши в нього, здавалося, все. Хай доживає віку. Революція грізна, та не мстива.

Але не було спокою Слуцькому ні вдень, ні вночі. Ану арештують:

— Що це в тебе на грудях? Хіба євреї мощі носять? Палестинська земля, кажеш? Подивимось, чим вона пахне...

А то раптом заберуться нічні злодіяки: шнурок переріжуть і незчуєшся. Ще гірше від злодіїв власна родина:

— Не так тії більшовики кляті, як ти нас пограбував. Батько називається! Ми б тепер із тим майном найшли б жениха до пари. Це тобі не керенські гроші, що ними, жартуючи, дехто обліпив кімнату — ач, яка пістрява!

Жінка прискіпається:

— Дармуєш такий капітал... Розумні люди спекулюють тепер або тікають за кордон. Тікаймо й ми, або мені моє віддай. Борошна з села привезуть знайомі міняльниці. Виміняємо на одіж, знов пошлемо на село...

— І знов усе «товариші» заберуть, — злісно відказує, сопучи, Слуцький, — ні, хай минеться.

— Доки сонце зійде...

— Доки мені перечитимеш! — гаркає, як колись на прикажчиків, — не дам і карата. Шлюс[173]!

Одходить стара Слуцька, знає чоловікову вдачу. Недурно, не що інше — цемент фабрикував, багатів цеглою. І лице в нього, мов той цемент стало: сіре, закам'яніле. А було цеглою буро-червоною.

Рік минув, другий. Сплило золото паводком. Свою останню одіж довелося мамаші й дочкам спродувати. Не те, що нічого робити не навчилися, ба навіть спекулювати мамаша планувала тільки язиком.

Поглядають усі втрьох на торбинку заздрими очима, а в них уже й голодний блиск деколи.

Старий не піддається:

— Проциндрите й це — подохнемо, як ґави в ожеледь. Не дам найменшого камінчика.

І зачав уже від власної родини ховати шкіряну торбинку. Та де її сховаєш в одній кімнаті? — Каже:

— Щось мені ноги судомить. Застудивсь. Буду в теплих панчохах спати.

Не надійне місце панчохи... Другого дня:

— Дайте хусточку. Мені вже й горло болить...

Побувала торбочка і в душниках, і в перині, і в подушці, і ніжку в столі був видовбав, і вазон з квітками на вікні перекопав, і знов на шию чіпляв... Нема спокою...

Бачить: нишпорять дочка й жінка по кімнаті, все поглядають на нього скоса — може, вийде, десь дошукають, знайдуть...

— Отже не вийду!

І сидів у кімнаті, як гриб під пеньком, сам гнилий і той трухлявий.

А одного разу мало не вмер з переляку. Прийшли міліціонери на квартиру, торбиночка саме на шиї була.

Що вже передумав за мить:

«Поведуть у район, обшукають. Пропало все! Якщо тут непомітно викинути її десь у куток — жінки знайдуть... Пропало все! Заплакали діаманти, посміхнулося щастя востаннє!..»

Мало сам не заплакав старий, безпорадно, безвихідно. Серце стиснуло обценьками, ось-ось не битиметься. Піт крапельками холодними на лобі.

— Дозвольте, — каже, — ліків прийняти, нездужаю.

Підходить непевними кроками до шафи в кутку, наливає валер'янки жінчиної без міри в шклянку. На шафі прикраси — обличчя мов наваксованих муринів. Зуби щерять, регочуться.

«Це ж вони шукають десь ув Африці діямантів. Голі-голісінькі, а крадуть у власників розсипів... Як?»

Скоса позирнув назад — не дивляться міліціонери, спокійно розглядають кімнату. Ніж обережно із шафи. Покрадьки розрізав торбиночку, діяманти один по одному в рот, як пілюлі — і запив валер'янкою...

— Що вам потрібно, товариші?

— Прийшли з анкетою. Ваш теперішній маєтковий стан? Чим живе родина? Чи маєте родичів за кордоном?.. Житлова площа, бачимо, в вас нормальна. Щоправда, більшість робітників ще й тепер гірше за вас живе... Розпишіться. Все. До побачення.

Дивувалася потім чимало родина: наче й не їв нічого старий і взагалі шлунок мав добрий, а до аптеки побіг стрімголів: згадав, як власники розсипів перехитрували злодійкуватих негрів.