Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

а підлозі стіл, на столі стілець, на стільці чотири томи великої радянської енциклопедії, на енциклопедії довготелесий поет Панюра з молотком у кістлявій руці ритмічно вистукує по голій стінці. Попід стінкою рясні шматочки відбитої вапни. Сама стінка немов після чорної віспи. Рукави в Панюри засукані, а руки по самісінькі плечі в сірому павутинні й поросі. Скудовчене волосся гронами липне до спітнілого лоба — цю руїнницьку операцію він, очевидно, пророблює вже чимало часу. Та запал його не вгасає, і він не чує, що в дверях спинивсь із здивовання Ласоцький, темноокий, заклопотаний повістяр.

Молоток танцює по стінці, обціловуючи кожний сантиметр. З-під вапна де-не-де кривавляться кривими усмішками темно-червоні цеглини. Панюра витягає худу кістляву руку, захоплює все більшу територію, віддаляючи сферу ударів од своєї триповерхової піраміди. Піраміда хитається, поет вимахує в повітрі граблистими руками химерні виверти, мало не втрачає рівноваги і, нарешті, помічає в дверях свого приятеля. Обличчя йому густо червоніє, і він поспішно злазить зі свого п'єдесталу.

— Що це за вправи, Панюро? Розсуваєш завузьку нову кімнату?

— Та ні... Ось сідай, — підсовує валізку, що сиротливо самотувала серед кімнати, а сам примощується в кутку на напіврозпаковану скриньку з книжками, — бачиш... я... Ти, власне, чого так рано?

— Не дуже чемна зустріч, ще й без відповіді моє запитання... Рано, бо потрібні до зарізу гроші. Сьогодні, негайно.

Ласоцькому свій клопіт, і його темні очі з надією переходять з подовбаної стінки на забруднену довготелесу приятелеву постать. Поет задумливо витирає лоб, і на ньому повзуть патьоки сірого бруду.

— От тобі маєш! А я витративсь на переїзд... — повістярева надія миттю сповзає з обличчя. Вже трохи сердито:

— Ти б краще вмивсь, ніж ото розмальовувати довгобразу пику... Так нема, кажеш?

— Нема, братіку, — сумно й щиро.

— Ні коп'я нема?

— Ні копійочки! — безнадійне й остаточне підтвердження.

— Дурень! — безапеляційно вирішає Ласоцький.

— А то чому? — щиро дивується довготелесий поет.

— Нащо стінки паскудиш? Це ж тобі, безгрошевому, ремонтувати.

— Е, ні!..— рішуче стрясається скудовчена копиця.— Це інша справа... Тут, бачиш, секрет...

— Який секрет? Скарбів шукаєш, чи що?

— Як ти вгадав? Авжеж скарбів... Ти хіба знаєш? — зовсім розгублюється Панюра й допитливо вдивляється у спохмурніле приятелеве обличчя.

— Ні чортасіньки не знаю, крім того, що мені гроші потрібні, як пальне мотору.

Павза. Її вриває самовіддана пропозиція:

— Слухай, Ласоцький, давай разом шукати.

— Чого шукати? Збожеволів?

— Та ні... Серйозно. Сідай, не рипайся. Слухай... Бачиш у кутку грубу? Її вже скілька разів розбирали по цеглиночці. Кожний новий квартирант... І підлогу вже знімали — нічого не знайшли. А я...

— Чого не знайшли? Кажи толком, поете убогий!

— Таж діямантів, кажу, діямантів.

— Яких діямантів? Що верзеш?

Повістяр намагається низкою ступневих запитань розплутати клубок жмаканих інформацій Панюри й одержати приблизний кістяк історії загадкового скарбу...

Хто не знав багатія Слуцького? Майже всі головні вулиці забудовані будівлями з цегли його заводів. На всіх тротуарах, десь на окрайці чи попід тином, де не стерли ще підошви пішоходів тяжкі сірі плити, й досі прочитаєш «Завод Д. Слуцького». На старому паркані, під'їжджаючи до міста, можна з вікна залізничного вагону відновити пильним оком вицвілу рекламу... «Купуйте цемент заводів Д. Слуцького». І біля цього багатоповерхового будинку теж колись пишалася золота вивіска коло воріт: «Садиба Д. Слуцького». А в садибі, крім чільного велетня, було ще два густо залюднені флігелі.

Було чого революції забрати в Д. Слуцького. І, треба сказати, зробила вона це сумлінно й чисто: колишній багатій опинивсь незабаром в одній оцій кімнаті з розпухлою від неробства жінкою та двома дочками-перестарками. Дуже колись кирпу гнули дочки багатієві — тому й перестарки. А розцяцьковані були й вони, й мамаша їхня ідолами індійськими. Тільки в носі й не висіли різні дармовіси. Що тих перснів, що тих серег та обручок! Оце тільки й вдалося родині Слуцького так-сяк приховати.

Своїми руками повибирав старий Слуцький діяманти та інші коштовні каміння і зашив у шкіряну торбиночку. Почепив її,