Олександра Бракен - Темні уми

подалася за ним услід, тримаючи в руках рожеву полотняну сумку. Коли я знов звернула на Чабса увагу, він уже достатньо опанував себе, аби знову повернутися до звичних насміхів і підколювань.

— Легше! — охнувши, застерегла я, коли він торкнувся своїм загрубілим пальцем мого ліктя. Він тицьнув пальцем в один із світильників над нашими головами, і той засвітився. Я нарешті побачила, що шкіру від ліктя до зап’ястка я встигла продерти об дорогу до живого.

— Розвернись до мене! — У Чабса був такий вигляд, наче він напружував рештки всіх своїх сил, щоби не закотити очі. — Негайно, Зелена, поки в мене борода не виросла.

Я розвернулась на пасажирському сидінні ногами до нього. Не дивно, що мої ноги виглядали не менш чудово, ніж моя рука. Коліна були розідрані, і подекуди кров уже встигла запектися, але крім кількох невеличких подряпин і синців, які не мали стосунку до нападу, коліна перебували у значно кращому стані, ніж мої руки.

Чабс витягнув з-під свого сидіння щось схоже на валізу і, клацнувши защіпками, відкрив її. Я лише мигцем змогла зазирнути всередину, перш ніж він, витягнувши чотири білі квадратні пакетики, закрив валізу знову.

— Боже, як ти взагалі умудрилась таке вчудити із собою? — запитав він, розриваючи перший пакетик. Відчувши запах антисептика, я спробувала відвернутись.

Чабс глянув на мене блискучими очима поверх окулярів.

— Якщо ти вже зібралась добиратися додому, то чи не могла би хоч сяк-так про себе попіклуватися? Тут і так важко дбати, щоби оті двоє зоставалися цілими та неушкодженими, а тут ще й ти ніби притягуєш лиха.

— Я не притягую… — почала було я, але за мить передумала. — Як-як, перепрошую?

— Еге, ну, — видихнув він, — не те щоби притягуєш, але тобі буде значно гірше, якщо котрийсь із цих порізів інфікується.

Узявши мою праву руку, він підніс її ближче до обличчя, щоби краще роздивитися, а я силкувалася не смикатись, коли він протирав її дезінфікуючими серветками так лагідно, як ото вовк роздирає свій обід. Потім запекло так, що я виринула з туманного, німого ступору, у який занурилася. Раптом усвідомивши, що він торкнувся мене, я висмикнула свою руку, водночас вихопивши з його руки вологу серветку. Коли я очищувала рани від дрібних шматочків асфальту, боліло не менше.

— Краще йди поглянь, як там Лі та Зу, — сказала я.

— Не піду, бо вони обоє тоді розсердяться, що я про тебе не дбаю, — неохоче зізнався він через якийсь час. — Крім того, наскільки мені здається, тобі перепало більше, ніж нам. Вони почекають. — Мабуть, він зауважив, як сіпнувся кутик мого рота, бо додав: — Але не сподівайся, що я використаю на тебе всі бинти, адже це поверхневі рани, і навіть не надто серйозні!

— Так, сер! — мовила я, викидаючи серветку через вікно.

Він дав мені ще одну для того, щоби я витерла іншу долоню, його очі досі були примружені, але мені здалося… здалося, що по краях вони ледь-ледь пом’якшились. Я трішки розслабилась, але не плекала в собі щодо цього жодних ілюзій, що ми зараз розпочнемо плести одне для одного браслетики на знак дружби.

— Чому ти збрехала?

Я різко підвела голову, раптом відчувши дивне полегшення.

— Я не… чому ти… я не…

— Про Зу. — Він озирнувся через плече. Коли він продовжив, його голос потихшав. — Ти сказала, що вона просто вирубила того чоловіка… але ж це не так. Його вбито.

Я кивнула.

— Вона мимохіть…

— Звичайно ж ні, — різко перервав він. — Мене зацікавило, чому більше ніхто за нами не женеться, тому я стривожився, знаючи, як вона це переживає… і, гадаю, врешті-решт, у тебе є здоровий глузд.

І коли я на нього глянула, то збагнула — це один із тих випадків рідкісного, повного, щирого порозуміння. Він хотів, щоби я пішла, бо вважав, що я їм загрожую. Він і не довіряв би мені, якби я не довела, що варта довіри, — а після моєї помилки з кольором позашляховика, найімовірніше, цього ніколи не трапиться.

— Одним мисливцем у біса більше, одним менше, що з того?

Він нахилився, знову витягнув свою валізку і поклав на місце невикористані медичні засоби.

Саме так, — міркувала я, випростовуючись. — Я не розповіла їм.

— То були не розшуковці. То були ССПівці.

При цих словах Чабс розреготався якимсь дивним, схожим на гавкіт сміхом.

— А свої уніформи сховали під картатими сорочками та джинсами?

— В одного з них був бейдж, — мовила я. — І вони використовували помаранчевий пристрій, я такий колись бачила у Термонді. — Чабса, здається, я не переконала, проте нам бракувало часу, а в мене ще й сил, щоби ще з годину бігати колами навколо правди. — Послухай-но, — вела я далі, — ти не мусиш мені вірити, але маєш знати, що один із них називав Псі-номер — 42755. Це ж номер Лаяма, чи не так?

Я розповіла історію з кінця, а решту залишила, щоби він доповнив від себе. До моменту, коли я