Олександра Бракен - Темні уми

— О Боже, вибач… вибач… Я… — голос Лаяма повнився болем, так наче йому вивертали нутрощі. Я побачила, як він затулив кулаком рот, почула, як він силкується прокашлятись, але він не зміг спромогтися навіть на словечко.

— Зу, — мовила я, і мій голос, як мені здалося, був навдивовижу спокійний. — Послухай. Ти нас врятувала. Без тебе ми би пропали.

Лаям різко повернув голову, немов щойно згадав про мою присутність. Я здригнулась, утім, хіба я могла ображатися на те, що він спершу перевірив, чи живий його справжній друг.

Я відчула його погляд на потилиці, поки він знову наблизився до мене. Доволікшись до пасажирського сидіння, він впав на нього; його обличчя було виснажене і бліде.

— З тобою все добре? — запитав він хрипким голосом. — Що тут взагалі трапилось? Як ти нас витягнула?

— Нас врятувала Зу, — почала я, вже добре усвідомлюючи тонку межу. Мені доведеться балансувати між правдою і тим, що я зможу їм розповісти, — як заради себе, так і заради Зу. Я не знала, що вона пам’ятає з усієї тієї пригоди, але я не збиралася підтверджувати жодних її страхів. Зрештою, я сказала тільки таке: «Вона зробила так, що одна машина врізалась в іншу. Один чоловік знепритомнів, а інший утік».

— Що то… — Чабсу важко було дихати. — Що то був за страхітний вереск?

Поборюючи здивування, я пильно на нього глянула, а тоді заледве спромоглася запитати:

— Хіба ти ніколи раніше його не чув?

Хлопці одночасно втупилися один на одного.

— Господи Ісусе, — промовив Лаям, — було таке враження, наче в блендері перекручують кота, а на додачу ще й луплять його електричним струмом.

— У вас справді не було білого шуму? І Спокій-контролю? — запитала я, дивуючись з тої злості, що повнила моє серце. У якому таборі перебували ці двоє? У Країні див?

— А у вас був? — Лаям похитав головою, мабуть, для того, щоби в голові не дзвеніло.

— Вони використовували його в Термонді, щоби… вирубати нас, — пояснила я. — Коли раптом спалахував якийсь бунт чи виникали інші проблеми. Шум не дозволяє думати достатньо довго і тим самим унеможливлює використання нами своїх здібностей.

— А чому з тобою нічого не трапилося? — з підозрою і заздрістю водночас прохрипів Чабс.

Ось і питання питань, хіба ні? Мої тривалі, мерзенні стосунки з білим шумом були відзначені кількома випадками непритомності, блювання і втрати пам’яті, а про найсвіжішу історію із важкою кровотечею з очей та носа і говорити зайве. Гадаю, коли спробуєш найгірше, то поганеньке видається вже й не таким поганим. Якщо зіткнулися з білим шумом вперше, тоді зрозуміло, чому вони через кілька секунд видихлися, як роса на сонці.

Лаям розглядав моє обличчя, а я питала себе, що він бачить. Усе? Відтак я згадала запах його куртки, що торкалася моєї щоки, вигин його спини, і нараз щось спокійне і тепле оселилося в моїх грудях.

— Мабуть, я вже звикла, — промовила я і за мить додала: — І Зелених він не так сильно вражає, як Синіх та інших.

І це була правда з брехнею навпіл.

Лаям запропонував помінятися сидіннями, щойно його обличчя позбулось звичного виснаженого виразу і до щік почав повертатись нормальний колір. Цей хлопець заслуговував оплесків за талант приховувати від сторонніх тремтіння в руках і ногах, але в мене натреноване око. Я упізнала ті гидотні симптоми, що з’являються після білого шуму. Адже вони — мої давні друзі. Він потребував ще кількох хвилин.

— Ну ж бо, — мовив він, коли на годиннику, що на панелі машини, промайнула ще одна хвилина. — Ти зробила… — його голос поволі стихнув.

Глянувши на нього, я усвідомила, що він не зводить з мене очей, чи то пак — із моїх кістлявих, побитих колін. За мить, коли я знову перевела погляд на шосе, я відчула, як моє коліно наче потепліло, і смикнулася.

— А… пробач, — прошепотів Лаям, забираючи руку, і кінчики його вух при цьому побагряніли. — Просто… ти порізалась. Будь ласка, давай зупинимось на хвилинку! Треба би перегрупуватись. З’ясувати, де ми.

Але я не хотіла з’їжджати на узбіччя просто побіля випадкових загорож чи пасовищ; я дочекалась, поки ми не натрапили на давнє місце для відпочинку, яке прикрашав збудований у колоніальному стилі червоно-цегляний будинок, а відтак звернула фургон із дороги і припаркувалася на порожній стоянці.

Чабс скористався нагодою, аби виблювати на землю вміст шлунка, але обійшлося, здається, тільки «меканням». Лаям стояв збоку та поплескував його по спині.

— Допоможеш Рубі, коли закінчиш?

Може, Чабс і ненавидів мене чи хотів збутися, але він принаймні визнавав, що я зіграла певну роль у порятунку його шкури. Допомогти він не погодився, а лише склав руки на грудях і протяжно, по-мученицьки зітхнув.

— Дякую, — мовив Лаям. — Ти просто супер, мамо Терезо.

Він вийшов у розсувні двері за моїм сидінням та пішов навпростець до невеличких сріблястих фонтанчиків для пиття, що знаходилися між ним і вхідними дверима до вбиралень. Зу підстрибом