Святослав Липовецький - Червоно-чорне

аж до кімнати. Що діялося в цьому дні мало пам’ятаю. Думка відмовляла всякої контролі. Дрючок працював на переміну з чоботом. Вечір, ніч, ранок. Рука зло-мана в двох місцях, пальці обох рук поломані вихитуються в усі сторони. В грудях страшний біль. Ребра. За кожним віддихом ріже вогнем, а легені працюють ковальським міхом, здається — розсадять грудну клітину. Ой, ти серце, чому не лопнеш?! Кличуть, тягнуть. О, Боже! Та сама обстановка, ті самі кати. Лиця інших затьмарені, невиразні. — Де захована зброя? Не мовчу, говорю. Подаю навмання місцевості, описую докладно невідомі мені місця, подаю докладну кількість за родами зброї, подаю гасла. Незабаром мапа Галичини покривається рисунками червоного олівця. Поки поїдуть і перевірять, мине час. Що тоді буде, не думаю. Знаю одне, а саме, що дійсно не знаю ні одного місця, де захована зброя. Може задовольняться цим разом. Та ні. — Ти написав історію України? Дрючок при праці. Б’є сам Вірзінг. — „Це за історію. Захотілось тобі самостоятельной? України нє било, нєт і нє будєт!“ — Так дослівно в російській мові. Невже ж НКВД в ґештапівськім мундирі? Вияснення не помагають. Вірзінг осатанів. А дальше — де шеф? Де друкарні? Хто в проводі? — Що дальше — не пам’ятаю. Пам’ятаю, що вночі тягнули за ноги по вулицях на Лонцького, бо голова оббивалася об виступи хідника. За кілька днів оповідав мені тюремний лікар-жид, що другого дня ранком знайшов на подвір’ї тюрми купу людського лахміття, що з нього прозирали шматки синього людського м’яса. Порушив, щоб ствердити смерть, і переконався, що серце билося. Взяв на гору і лікує. Ось рука і пальці вже пов’язані. Ой, як страшно хочеться пити, як нестерпно пече мене всередині вогнем. А потім зродилася думка, що може доведеться жити і... знову слідство. Коротка, кошлява записка на світ, — ще в гарячці, ще прохання прислати... цитрини, кислого молока. — „І пришліть отруту, бо не знаю, чи зможу витримати нове слідство“».

З волі передали ампулу ціаністого калію і Старух заспокоївся: тепер він міг у будь-який критичний момент «відійти». Але з’явився новий план — зараження тифом, перевід у лазарет, а звідтіля втеча. Цьому також не судилося збутись: в камеру потрапив офіцер Армії Крайової, якого мали розстріляти. Старух порятував його: віддав шприц із інфекцією поляку, а коли того перевели у лікарню, то саме тієї ночі відбулася втеча 26 хворих в’язнів.

Пізніше надійшла й черга втечі Старуха — друзі, переодягнені в уніформу офіцерів Гестапо, серед білого дня забрали «Синього».

Це уже пізніше, знову потрапивши в підпілля, Старух, який не вимовляв букви «р», гучно й добродушно регочучи, переповідав товаришам допит Вірзінга: «Ага, то це ти є той Синій! Загаз згобимо з тебе Жовтого, а потім замінимо на Чогного. (До помічника-гестапівця) Ану-ка, сюди „Самостійну Укгаїну“! Ну, той найггубший дгучок!».

Коли восени 1947 року відділи УПА переходили із Закерзоння — хто в Карпати, а хто на Захід, — в українському краї, який опинився на території Польщі, залишалася мережа невидимого війська — ОУН, а разом з нею і її Провідник Ярослав  Старух-«Синій», «Стяг».

Коли спецвідділ польської Служби Безпеки (УБП) натрапив на місцевість, де перебував Старух, то «Стягу» і чотирьом його хлопцям залишалось виконати останнє важливе завдання: знищити архів VI-ї Воєнної Округи УПА і Закерзонського Краю ОУН, адже лише під керівництвом Крайового Проводу діяли 24 теренові проводи.

17 вересня 1947 року шість великих саперських мін, вмурованих у бункер знищили все, що в ньому знаходилось, разом з останніми його підпільниками.

А через рік, в містечку Товсте на Тернопільщині, було створено підпільну друкарню імені Ярослава Старуха-«Стяга». Коли у 1951 році її виявили, то у ній знаходилось 4 друкарські машинки, 15 кг шрифту, знаряддя для друку, 80 тисяч антирадянських листівок, радіоприймач, зброя та набої. На цей момент друкарня імені «Стяга» встигла розповсюдити 700 кг друкованої продукції.

71. «Афродіта»

«Афродіта» — так кодово називалася радіостанція ОУН «Вільна Україна», яка в 1943-1945 роках діяла в Карпатах.

Цінну апаратуру українське підпілля придбало у польського за 45 тисяч злотих і після технічного доукомплектування та налагодження регулярного постачання пального для генераторів, «Афродіта» вийшла в ефір. Передачі, тривалістю по тридцять хвилин, виходили на хвилях 41-43 метри по три-чотири рази на день і велися українською, російською, англійською та французькою мовами.

Цей унікальний проект взявся реалізовувати Ярослав Старух, а от серед його помічників були такі не зовсім типові для підпілля особи, як дівчина Валентина (під псевдо «Зіна») із Наддніпрянської України, що була диктором російсько- та україномовних передач, та Альберт Газебрукс (на псевдо «Західний»). Він був бельгійцем і працював в апараті Еріха Коха, але після одного із боїв з УПА, Альберт потрапляє в полон до українського підпілля й погоджується на співпрацю. Саме його голос озвучував передачі англійською, французькою, а часом й німецькою мовами.

Альберт Газебрукс з подивом стверджував, що українцям в час війни вдалося створити унікальний феномен самоорганізації суспільства і коли б щось подібне зробили французи чи бельгійці, — це б миттєво здобуло світового розголосу. А так, чи не єдиним голосом українського визвольного руху для Заходу — стали передачі «Афродіти», які озвучував друг «Західний».

У квітні 1945 року МДБ таки виявило розташування «Вільної України» і радіостанцію було знищено гранатами. Важко поранений Альберт Газебрукс після тривалих допитів був засуджений на десять років заслання, а після смерті Сталіна, разом з іншими полоненими із Західної Європи повернувся додому.

72. Липа