Юрій Камаєв - Мед з дікалоном

Політична боротьба між різними крилами ОУН після розколу набрала форми терактів, вбивств політичних опонентів та подекуди відкритих збройних сутичок між загонами ОУН(б) з одного боку, та бульбівськими і мельниківськими військовими формуваннями з другого. Почався розбрат із убивства бойовиком ОУН(б) (за деякими свідченнями радянським агентом) в серпні 1941 в Житомирі двох авторитетних діячів проводу ОУН(м) М. Сціборського та О. Сеника. Навіть попри це на південній Волині до осені 1943 р. боївки ОУН(б) та ОУН(м) діяли спільно.

Лейтенант у новенькій шинелі з порожнім рукавом голосував флягою над розбитим важкою технікою шляхом. Туди, на захід, ішли валки танків, тягачів із гарматами, вантажівок, набитих солдатами у сірих шинелях,— ось натовп великий, що його зрахувати не може ніхто, з усякого люду, і племен, і народів, і язиків... Усе це незабаром перетвориться у тлін і закапітюжений брухт у черговій наступальній операції.. Втім, це вже без нього, йому треба в протилежний бік, додому...

Новенький штабний віліс, що нахабно виборсувався проти цієї могутньої течії просто перед радіаторами вантажівок під важкі шоферські матюки інших водіїв, врешті різко загальмував прямо перед ним.

— Домой, товаріщ лейтенант? — весело запитав геть юний хлопчина-шофер.

— Так, уже навоювався. Ти куди їдеш?

— До Їхві[24], а там до залізниці вже доберетеся.

Мовчазний лейтенант байдуже слухав нескінченні монологи свого балакучого попутника, не зронивши жодного слова. Віліс то підскакував на вибоїнах, то надсадно вив двигуном, виборсуючись із рідкого багна. Край блакитних озер і темних лісів, ніби і трохи схоже на рідну Волинь, та не таке — суворіше, чуже. Тут уже відчувалося холодне вологе дихання близького Балтійського моря.

А тили тут неспокійні, попри старання смершів. Чомусь водій звернув машину з головної дороги на якусь лісову просіку. Мабуть, керуючись якоюсь своєю шоферською логікою, він вирішив скоротити дорогу. Машина ледве сунулася під азартну шоферську лайку, пробуксовуючи, кидаючи з-під коліс грязюку, пірнаючи мало не по капот у глибокі калюжі.

— Тваю мать, підеш, внатяжечку, підеш, рідна,— то благав, то лаяв свою заморську машину шофер. Та за якихось півгодини, минувши три чи чотири повороти, вони вперлися у стіну лісу, шлях кінчився.

— Та ж Міхалич казав, що тут зрізати можна кілометрів двадцять. А я ж тут недавно. Відстоюватися годинами на узбіччях не хотілося, все сунуть і сунуть колони, та так щільно, що не протиснешся,— розвів руками шофер.

— А той Міхалич, напевно, забув тобі сказати, що Іда-Вірумаа — повіт неспокійний? — сердито запитав лейтенант, та глянувши на зніченого і переляканого хлопчину, додав: — Не кисни, якось виберемося, аби машина твоя не підвела.

Насилу розвернувшись, вони й далі блудили у лабіринтах лісових просік, аж коли нарешті у кінці темного тунелю зазоріла надія — ліс наче скінчався, і вдалині виднівся невеликий хутірець — кілька хаток, складених із потемнілих від часу нетесаних колод під незвично високими очеретяними дахами.

Мабуть, якимось своїм особливим чуттям він відчув небезпеку і встиг схопити автомата, якого безтурботний водій кинув собі під ноги, й вистрибнути з машини до того, як по склу цьвохнули кулі автоматних черг. Віліс на повному ходу в'їхав у дерево і перекинувся. Просто перед обличчям танцювало здійняте кулями брунатне пріле листя. Чорт, непросто ж пересмикнути затвор однією рукою. Нарешті піддався... Він зловив на мушку одного. Коротка черга — і літній чоловік із кошлатими сивими бакенбардами виронив із рук автомат і повалився на землю. Скільки ж їх? Іще троє, ні — четверо...

Намагаються обійти. Він перебіг до найближчого дерева — і за мить кілька куль впилося у його кору. Скупа коротка черга. Хтось розпачливо зойкнув. Одразу ж перекотився до пенька, що вгледів поруч. Іще одна черга... Хлоп у короткій чорній куртці спіткнувся і впав, а його кашкет покотився перекотиполем, підхоплений поривом вітру. Цей парубок уже ніколи не встане. Решта двоє, мабуть, вирішили відходити, перегукуючись не знайомою лейтенанту мовою. Довгі черги притисли його до землі, годі думати висунути голову. Та у короткому інтервалі він устиг — іще один впав, забарившись на якусь мить змінити спорожнілий магазин автомата. Останній — білявий хлопчик, майже дитина — стояв на видноті, розгублено озираючись, либонь, намагався усвідомити, що сталося, а затим кинув зброю і з плачем побіг.

Він прицілився. Ще мить, задеренчить автомат, посиплеться гаряче лушпиння стріляних гільз на м'який зелений мох, і обірветься ще одне життя. Зрештою, скільки ж тих життів на його карбі? Мабуть, десь там на чортячій рахівниці вже збилися рахувати. Лейтенант опустив зброю... Все одно, як не цей хлопчак, то хтось із хутора скаже кому слід про стрілянину в лісі. Напевно, то була родина — батько і сини... Вибачайте, хлопці. Жити хочеться...

Настала тиша. Лише вітер вив у верховіттях височенних сосон, і сичала пара з розбитого радіатора їхнього понівеченого віліса.

Лише зараз він відчув, що страшенно болить забите під час падіння з машини коліно і кривавить плече. Лейтенант сів на землю і довго й невміло чиркав сірником за сірником, затиснувши коробку підборіддям. Врешті вдалося припалити цигарку.

Коли хто до полону веде, сам піде в полон. Коли хто мечем убиває, такий мусить сам бути вбитий мечем. Звідси не вибратися, скоро прийдуть інші, мабуть, вправніші за цих хуторян. Він глянув на годинника. Шкода, скло тріснуло... Але золота волосінь секундної стрілки невблаганно відлічувала час, що лишився, забирала по хвилі життя.

Він