Юрій Камаєв - Мед з дікалоном

— Нічого. Випадково вистрілила рушниця,— Петро був блідим, і голос тремтів.

Поліцай попросив дозволу зазирнути до хати й пересвідчитися на власні очі, що все дійсно гаразд. За хвилину він вийшов і заховав пістолет у кобуру.

— Справді випадковий постріл,— кинув напарнику. Тоді повернувся до старого: — Містере Ковальчук, я не знаю, чи ви маєте досвід у поводженні з вогнепальною зброєю, але дуже прошу надалі бути обережнішім і не лякати сусідів. Наразі бажаю всього найкращого.

— Доброго дня, містере Ковальчук! — сяйнув білосніжною усмішкою лікар. Це був знаний фахівець, геть уся стіна кабінету була завішана дипломами поважних університетів і різними медичними сертифікатами та ліцензіями. Його всепроникний професійний погляд хвацько шукав якихось ознак, аби відразу поставити попередній діагноз.

— Докторе, мені ввижається людина, яка загинула дуже давно.

Лікар глипнув на Петра поверх тонких золотих окулярів.

— Ви страждаєте на безсоння?

— Так, докторе,— відповів Петро,— але ж ви не замкнете мене до божевільні?

Лікар знову посміхнувся, щиро та невимушено.

— Містере Ковальчук, я не бачу в цьому потреби. Ви, напевно, недавно зазнали важкого стресу?

— Я поховав дружину...

Лікар швидко щось занотував на папірці.

— Вам не можна хвилюватись і потрібен абсолютний спокій. Ось рецепт — поприймайте ліки. По одній пігулці тричі на день. А оце — перед сном. І все буде гаразд. Я на вас чекатиму за тиждень...

Щоправда, Петро почував себе не дуже добре від цих ліків. Дійсність була наче в імлі. Сон був схожий на темне провалля, після якого наставало важке ранкове похмілля. Однак і Лис не приходив уже дні зо два...

Петро відчув полегшення та цілковиту байдужість до всього. Він за звичкою проглянув ранкову місцеву газету. Спинився на колонці некрологів, набраних дрібним петитом. «Щиро скорбимо», «Невтішна вдова і діти», «Нагла смерть забрала любого...» Цікаво, що напишуть про нього? Якими брязкими і несправжніми словами підсумують його життя?

— Так, Петре. Ці лискучі труни, букети, піп — вправний і точний, що повторює одне і те ж день у день. Ти також відчуваєш фальш?

Лис сидів поруч, у бездоганно відпрасованому кітелі з білосніжним комірцем.

— Господи, це знову ти? Доктор казав...— якось ображено вимовив Петро.

— Старий партизан — поганий партизан. Петре, це ж просто жалюгідно... Я часом навіть трохи вдячний тобі за те, що мені не довелося дожити до твоїх літ. Але ти ж, мабуть, не знаєш, що тоді схибив — ти відвернувся, коли стріляв із пістолета, й куля лише роздробила мені щелепу. Через твою слабкодухість я вмирав три дні сам у лісі.

Петро обхопив руками голову:

— Лисе, чого тобі треба? Чому ти не з'являвся раніше?

Той іронічно усміхнувся.

— Петре, ти був надто заклопотаний зароблянням грошей. У тебе ж навіть на дружину та дітей не вистачало часу, куди вже мені... А я лише хочу отримати відповідь на те, останнє запитання — чому ти мене вбив?

— У мене був наказ ліквідувати тебе як агента гестапо.

Лис розсердився.

— Друже Омелюх, це ти можеш розказувати дітлахам із Пласту. Ми ж із тобою — колишні партизани й усе розуміємо. Адже ви просто тихцем відстрілювали наших командирів. Звісно, з високою метою. Та це на совісті ваших чільників. А я про нас із тобою.

— Степане, у мене не було вибору...— голос Петра тремтів.

— Чому ж? Ти міг, наприклад, сказати, що не зустрів мене. Ваші есбісти цілком могли в це повірити... Або ж запропонувати поєдинок,— Лис відверто кпив,— як у вестернах Карла Мая, яким ми захоплювалися у гімназії,— хто швидший: ти чи я, моя «дев'ятка» чи твій парабелум?

У Петра затряслися руки.

— Степане, прости мене.

— Петре, я лише хочу від тебе щирої відповіді на те, останнє запитання. Я надто довго цього чекав,— Лис дивився на нього з докором.

Петро, зціпивши зуби, мовчав, ледь стримуючи сльози.

— Я кохав Галю...

— Петре, я прощаю тебе. Але чи Він простить? — Лис без жалю, з полегшенням кинув на землю зброю і військове реміння й повільно пішов просто в осяяне холодним сонцем вікно.

— Зажди, Степане,— гукнув йому Петро.

Лис обернувся.

— Я з тобою, Степане, я стомився тут...

— ...Колишній член Парафіяльної Управи нашої церкви, колишній голова місцевої філії інженерного товариства, член багатьох братських, допомогових і ветеранських організацій, палкий український патріот, батько міцної української родини, надзвичайно сердечна, чуйна людина...— завченим речитативом бубонив отець Іван. А по усміхненому просвітленому обличчю покійного стікали краплини дрібного холодного дощику — такого ж, як і того похмурого ранку сорок третього...