Юлія Гук - Німа

— У тебе є хлопець?! — витріщається на дівчину. — Чому раніше не казала?

— Бо він мені не зовсім хлопець. Швидше — шанувальник. Хороший хлопець.

Обидві мовчать.

— Ти мені ніколи про себе не розповідаєш. Я перед тобою душу вивертаю, а сама геть нічого про тебе не знаю. Дивно.

— Нічого дивного. Моє життя — це не експонат у музеї. Я не займаюся душевним стриптизом. Те, що відбувається всередині моєї душі, обговоренню не підлягає.

— Чому?

— Злякаєшся, — похмуро посміхається піддослідна.

Монстри мчать стравоходом.

Ми заповнюємо свій мозок найнепотрібнішими речами у світі. Ми думаємо про нову сцену з серіалу, про купування продуктів, про те, хто виконуватиме хатню роботу, хто винесе сміття…

Але Тасіта вже близько місяця геть не переймається всім цим. За домашні справи відповідає Жар. За те, щоб вона не застрягла в інтернеті, — теж він. Про що ж тоді вона думає? Над чим метикує? Що їй залишилося?

— Ходімо додому пішки, — зиркає на Жара, який звично зустрічає її на сходах офіса.

— Ти не втомилася? — запитує хлопець.

— Та я ж увесь день сиджу. Хочеться трохи розім’ятися?

— Я не проти, але погода не налаштовує на прогулянки.

Справді. Сніг надворі почав танути, перетворюючись на твань і калюжі.

Жар турботливо забирає в неї пакунок.

— Ого! Вино. Звідки?

— Подарував один нереалізований клієнт.

— Як це — нереалізований?

— А так. Я послала його під три чорти й сказала, щоб зайнявся виготовленням скульптур.

Хлопець сміється.

— Незабаром ти матимеш колекцію подарунків від знайомих митців.

— Ти про що? — Вона бере його за руку, щоб не шубовснути в калюжу.

— Пам’ятаєш гончара? Він подарував тобі глечик. До речі, зі своїми митцями ти цілком можеш почати вести здоровий спосіб життя.

— Не зрозуміла, — супиться Тасіта.

— Пам’ятаєш, той гончар подарував тобі ще й молоко.

— І що? — погрозливо випинає підборіддя дівчина.

— Та так… нічого…

Того дня Тася знову пила. При чому з таким виглядом, ніби в келишку був напій з трьохсотлітньою витримкою. Насолоджувалася кожною краплиною. Я знала: вона відчувала справжнє щастя й була задоволена.

Вони зупиняються, щоб купити цигарки. Тася відкриває пачку і жбурляє акцизку й поліетилен на землю. Жар обурено підіймає їх.

— Ти чого? — Вона здивовано помічає роздратування на Жаровому обличчі.

— Ти засмічуєш рідне місто.

— Та що станеться через якийсь папірець? — стенає плечима дівчина.

— Так думає кожен.

— Не забивай мені мозок цією дурнею. Я знаю, що ти хочеш мені сказати: «А якщо кожен почне так робити… бла-бла-бла…».

Жар саркастично посміхається.

— Ти можеш пояснити, чому люди не звертають увагу на забруднення природи? Чому будують заводи, вирубують ліси, спускають відходи в річки?

— Ну, тут усе зрозуміло — для вигоди.

— А ти для чого кидаєш сміття на землю?

— Ліньки носити його з собою, доки не трапиться смітник. До того ж я не впевнена, що згадаю про нього потрібної миті. А значить можу проносити непотріб у сумочці декілька місяців.

— Люди руйнують природу через власну байдужість і бездушність. Вони забули, що самі є частиною природи. Знаєш, інколи мені здається, що земля — живий організм, який теж дихає і має душу. Просто ми, люди, не достатньо розвинуті, щоб почути її. А хіба нормально плювати й кидати сміття на живу істоту? Тобі б таке сподобалося?

— Це ж не…

— Твоя лінь теж руйнує природу. Думай про те, що ти робиш.

— Отже, засмічення навколишнього світу — це саморуйнація? Якщо ми частина природи, значить, руйнуючи її, ми руйнуємо себе… Я тебе зрозуміла.

Вони підходять до дому.

— Знаєш, твоя правильність часом бісить.

Він здивовано зводить брови.

— Не п’єш, не куриш, не злишся. Турбуєшся про екологію. Не залежиш від системи. Ще й постійно усміхаєшся. Жах! — Вона хапається за голову.

— Бачиш, як корисно тримати себе під контролем.