Алла Сєрова - Подвійне дно

— Дурня якась…

— Саме так. І я впевнений, що саме в мішках із сировиною для фабрик Вернера і прибували наркотики. Щоправда, сам Вернер до часу про це й не підозрював, а коли дізнався — то загинув.

— Ви хочете сказати, що його вбив власний син?

— Андерс не був його сином. Він — син Анни, дружини Клауса. Щоправда, Клаус усиновив Андерса.

— Не розумію…

— Лізо, той хлопець нам усе набрехав. Може, вважав нас за ідіотів. — Рудий, ти мене страшенно цим потішив. — Тож і про смерть матері міг збрехати.

— Отже, Анна — єдина дружина Клауса?

— Так. Вони були одружені давно, майже сімнадцять років. У них були непогані стосунки, та останнім часом зіпсувались — така в мене інформація.

— Але навіщо було вбивати Вернера?

— Хтозна, я ще не розібрався до кінця.

— А до чого тут я?

— Ви — спадкоємниця. І зараз, швидше за все, вас розшукують адвокати Вернера.

— То чому я досі жива?

— Тому що, якщо ви помрете, і помрете бездітною, всі гроші підуть на благодійність, така умова. Саме тому ви досі серед живих.

— А навіщо мене вплутувати в неприємності?

— Бо якщо ви, наприклад, сядете у в’язницю, то спадщиною опікуватимуться адвокати, а рада директорів працюватиме, як і раніше. Андерс входить до складу цієї ради.

— І тому вбили Сашка, щоб підставити мене?

— Саме так. І це б у них вигоріло якнайкраще, аби ми не йшли по сліду. Я одразу зрозумів, що вас підставили. Андерс зробив перше, що здалось йому слушним, він же був поряд і побачив все на власні очі. Він вирішив, що це аж надто очевидно — замовити кілерові п’яницю, що отруює життя, і отримати в повне володіння нерухомість. Не врахував тільки місцевий менталітет. Послуги професіонала коштували б у цьому випадку більше, ніж ви б виручили за нерухомість. Природніше було найняти бомжів або отруїти. Та, запевняю, міліція теж не дуже б розбиралась. Повісили б справу на вас — і все.

— А нащо Деберц…

— Коли стало зрозуміло, що міліція нічого не має до вас, на сцену вийшов Деберц. То дрібна фігура і ним пожертвували. За їх задумом він мав підставити вас на збуті наркотиків — оскільки ви лікар. Вже були готові фотографії з тої вашої єдиної зустрічі, вони б довели, що ви маєте справу із злочинцями, та плани змінились. Той негідник Андерс зрозумів, що це теж нічого не дасть, з багатьох причин. Він вміє орієнтуватись і одразу зробив поправку на вітер. Він викликав Деберца, той приїхав до вас додому, і Андерс застрелив його. Труп сховав у шафу і повідомив міліцію. Сусідки, до речі, всі як одна бачили, як Деберц заходив… Але це з боку Андерса була очевидна дурниця, експертиза зафіксувала час смерті, а у вас, Лізо, стовідсоткове алібі. Я думаю, Андерс невисокої думки про можливості нашої міліції.

Я до речі, теж. Але не настільки. Може, Андрієві просто набридло сидіти і він застрелив Деберца, аби вгамувати роздратування. Або ж не хотів, щоб Деберц патякав зайве про його справи. Хтозна, може, Деберц сам застрелився, збагнувши свою огидність і повну неестетичність.

— Не сходиться. — Вадику, я теж про це подумала. — Чим він міг його застрелити? В нього не було зброї.

— Ви впевнені? А от я сиджу тут і саме зараз дивлюсь на цю зброю.

— Що?!

— Ось вона.

Огієнко бере з купки речей золоту ручку. Ні, не може бути! Це ж просто ручка!

— На ній відбитки пальців Лізи. Він брав її через носовичок. А потім просто поклав туди, де вона й лежала — у шафку. Це зафіксовано в протоколі, до речі. Ми чекали на вас. Майте на увазі, там є ще два патрони. Тож тільки Андерс міг скористатись ручкою-пістолетом. А сам вийшов з квартири і розчинився в повітрі. За планом, міліція мала заарештувати Лізу біля трупа, та Стась сплутав карти — і мені, і йому.

Я ще тоді дивувалась, як це така гарна штучка в нього в кишені лишилась? От, сучий син!

— До чого тут Стась?

— Він запідозрив, що щось відбувається і почав розпитувати, цікавитись. І він слідкує за Деберцом. Він бачить, як той заходить у вашу квартиру — і робить висновки. Тому телефонує на залишений вам мобільник, і ви їдете до нього додому. Він не знає лише одного: він сам уже приречений, бо про його цікавість дізнався Андерс. Він посилає вбивць, які не чекали, що в будинку хтось іще, окрім Стаса. А тут ще Ліза так невчасно визирнула в вікно.

— Тоді чому він вам дзвонив? Я ж чула!

— Тому що я був єдиним, кому він на той час міг довіряти, а чому — то окреме питання. Ми хотіли, аби ви перечекали в безпечному місці. Ви везете трупи за місто, і за нашим планом повинні бути заарештовані. В цей час від вашої квартири відкликано міліцейську засідку — туди, куди ви повезли трупи. Та ви знову все сплутали, влаштували фейерверк і зникли. Ви розминулись з міліцією на тій дорозі, вони вже летіли туди. А ви тим часом, за іронією долі, їдете додому, де знаходите труп у шафі і не придумуєте нічого ліпшого, ніж просто викинути його подалі. Мені й на думку не спало, що ви вчините таку дурницю — повернетесь на квартиру. Дилетанти — непередбачувані істоти.

— Тоді навіщо ви хотіли нас нейтралізувати?

— Для вашої ж безпеки. А ви тим часом їдете до Дніпропетровська. Добре, що Стас проглянув папери з цієї теки. Власне, для нього немає нічого доброго, та…

— Я дзвонив до лікарні. Він у реанімації, та ще живий.

Він живучий, як і всі ми. Нас так просто не візьмеш, не тої ми породи. Давай, Стасю, чіпляйся за життя, воно того варте. Хтозна, як там буде далі між нами, та ми все одно лишаємось одне в одного — ти, я і Рудий. А після всього ми поїдемо у Березань, до річки, запалимо багаття і напечемо картоплі. І мовчатимемо, кожен про своє. І все буде, як і раніше. Ну, майже все. Кирпа з Іркою помандрували надто далеко, та ми все одно колись зустрінемось. Бо душа… куди вона дівається? Може, ти тепер це знаєш?

— І що тепер?

Слушне питання, Рудий. Що тепер? А я багато чого не розумію.

— Тепер… Тепер нам треба зв’язатися з адвокатами Вернера. — Огієнко супиться, щось обдумуючи. — А потім почати грати відверто. Я