Жюль Верн - 20 000 льє під водою

— І ніщо не може його врятувати?

— Ніщо!

Капітан Немо судорожно стиснув кулаки. З його очей, які я вважав нездатними плакати, покотилися сльози.

Деякий час я стежив за вмираючим. Життя повільно покидало його. Холодне електричне світло, яке заливало смертне ложе, ще більше посилювало блідість пораненого. Я вдивлявся в його розумне обличчя, вкрите передчасними зморшками, які залишило нещасне життя, а можливо й злидні. Я намагався прочитати таємницю цього життя в останніх словах, що виривалися з його уст. Але капітан Немо сказав мені:

— Ви можете йти, пане Аронакс.

Залишивши капітана в каюті вмираючого, я повернувся до себе, глибоко схвильований усім баченим. Протягом дня мене пригнічували зловісні передчуття. Вночі я погано спав. Крізь уривчастий сон мені здавалося, що я чую далекий плач і траурні мелодії. Чи була це молитва над мертвим, яку співали незрозумілою мені мовою, чи щось інше?

Наступного ранку я піднявся на палубу. В цей день капітан Немо мене випередив — він був уже там. Помітивши мене, він відразу підійшов.

— Пане професоре, — промовив він, — чи не хочете ви взяти участь у сьогоднішній підводній екскурсії?

— З моїми товаришами? — запитав я.

— Якщо вони схочуть.

— Ми з вдячністю приймаємо ваше запрошення.

— Тоді одягайте, будь ласка, скафандри.

Про вмираючого чи про мертвого — ні слова. Я зайшов до Неда Ленда і Конселя і передав їм запрошення капітана Немо. Консель зразу ж погодився, і канадець на цей раз теж висловив бажання піти з нами.

Була восьма година ранку. О пів на дев’яту ми вже були одягнені для нової прогулянки, озброєні двома електричними ліхтарями і апаратами з повітрям для дихання. Подвійні двері відчинились, і в супроводі капітана Немо, слідом за яким ішли дванадцять матросів команди, ми ступили на глибині десяти метрів на тверде дно, де відпочивав «Наутілус». ‘

Не дуже стрімкий схил вів нас до нерівного дна, що лежало на глибині п’ятнадцяти брасів. Дно це різко відрізнялось од того, по якому я йшов під час першої моєї підводної подорожі в Тихому океані. Тут не було ні дрібного піску, ні підводних лугів, ні морських лісів. Я відразу впізнав характер чудових місць, в які нас так люб’язно запросив сьогодні капітан Немо. Це було коралове царство.

У відділі зоофітів, у підкласі альціонарій, є ряд гортаній, що включає в себе три групи: горгонових у власному розумінні цього слова, ізідових і коралових. До останньої належать корали, цікаве створіння природи, яке вчені послідовно відносили до мінералів, рослин і тварин. Ці ліки давніх людей і коштовні прикраси сучасних лише в 1694 році були остаточно віднесені марсельцем Пейсонелем до тваринного царства.

Корал являє собою колонію мікроскопічних тварин, що утворюють крихкий і кам’янистий поліпняк. Ці поліпи мають одного родоначальника, що породив їх брунькуванням. Живучи життям усієї колонії, кожен з її членів разом з тим має власне життя. Це своєрідний природний соціалізм. Мені були відомі останні роботи про цих особливих зоофітів, які, за вдалим виразом натуралістів, стають мінеральним деревом. Для мене не було нічого цікавішого, як відвідати цей кам’яний ліс, насаджений природою в морських глибинах.

Засвітивши ліхтарі, ми пішли вздовж стіни, яка тільки ще знаходилася в процесі створення і повинна була в майбутньому відділити цю частину Тихого океану від Індійського. Дорога проходила вздовж справжньої пущі, утвореної переплутаними між собою кораловими деревами, що були вкриті маленькими зірчастими квітами з білими променями. На відміну од земних дерев ці деревоподібні рослини, прикріплені своєю основою до скель, росли зверху вниз.

Світло наших ліхтарів, падаючи на яскраво забарвлені гілки, створювало багато ефектів надзвичайної краси. Часом мені навіть здавалося, що скам’янілі гілки і стовбури здригаються від хвилювання води. Я спробував зірвати їхні свіжі віночки з ніжними тонкими щупальцями, які щойно розпустилися чи тільки починали розпускатися. Невловимо швидкі рибки, інколи торкаючись їх, легко проносилися, наче невеличкі зграї пташок. Але як тільки рука наближалася до цих живих квітів, морських мімоз, в усій їхній колонії відразу виникала тривога. Білі віночки ховалися в червоні футляри, квіти починали в’янути на очах, і квітучий кущ перетворювався в деревоподібний камінь.

Випадок привів мене. До заростей найрідкіснішого виду зоофітів. Цей корал своєю красою не поступався перед тими, які добувають у Середземному морі біля беретів Франції, Італії і Африки. Своїми яскравими фарбами він виправдовує поетичну назву, яку купці дають кращим його екземплярам — «кривава квітка» або «кривава піна». Корали продають по п’ятсот франків за один кілограм. А в цьому місці морські глибини ховали багатства, яких вистачило б для мисливців за коралами усього світу. Коштовні корали, часто змішуючись з іншими поліпами, утворювали компактну переплутану масу, так звану «маччоту», в якій я помітив прекрасні зразки рожевих коралів.

Незабаром кущі стали густішими, дерева — вищими. Перед нами відкривалися справжні скам’янілі просіки і довгі коридори найфантастичнішої архітектури. Капітан Немо заглибився в темну, трохи похилу галерею, по якій ми спустилися на глибину до ста метрів. Промені наших ліхтарів викликали інколи магічні ефекти: горбкуваті нерівності природних арок, склепінь раптом спалахували багатоколірними вогнями, запалювались яскравими люстрами. Серед невеликих коралових дерев я помітив інші, не менш цікаві види поліпів — меліти, іриси — зі з’єднаними розгалуженнями, кілька кущів зелених і червоних коралів, справжніх скам’янілих водоростей, яких натуралісти після довгих дискусій зарахували до рослинного царства. За виразом одного мислителя, «корали — це, можливо, і є та справжня межа, де життя тільки прокидається від кам’яного сну, але ще не може остаточно прокинутися і почати рухатися».

Нарешті, після двогодинної ходьби, ми досягли глибини метрів у триста, тобто тієї межі, від якої починається формування коралів. Тут росли не окремі невеличкі дерева чи невисокі кущі, а цілий дрімучий ліс з велетенських дерев скам’янілих рослин, оповитих гірляндами витончених плюмарій — морських ліан, забарвлених у різні кольори. Ми не згинаючись проходили під склепінням їхніх великих гілок, що губилися десь у темряві водяної товщі, в той час як наші ноги ступали по розкішному, вкритому блискучим коштовним камінням килиму з квітів — тубіпор, меандрін, астрей, фунгій та каріофілій.

Яка велична картина! Як було жаль, що ми не могли обмінюватися враженнями! І як прикро в такі незабутні хвилини відчувати свою голову полоненою в шоломі з металу і скла! Не мати змоги висловити своє захоплення один одному! Чому ми не можемо жити у воді, як риби, що населяють водяну стихію, чи, ще краще, як амфібії, здатні протягом багатьох годин перебувати у воді або на суші, однаково добре почуваючи себе в