Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін

б'є з найкоротшої відстані. Б'є з вирви поруч із нами, то Бергер приволік його туди, і тепер позаду починається контратака. Ми вириваємося з оточення і з'єднуємося з нашими.

Коли ми згодом уже сидимо в досить надійному сховищі, один із тих солдатів, що принесли нам їсти, розповідає, ніби за кількасот кроків звідси лежить поранений зв'язковий собака.

— Де? — питає Бергер.

Солдат пояснює, де саме. Бергер підводиться, щоб іти й забрати собаку або пристрелити його. Ще півроку тому він і не здумав би клопотатися цим, не став би робити дурниць. Ми намагаємося його затримати. Та коли він насправді йде, ми тільки кажемо: «Здурів» і відпускаємо його. Бо такі напади фронтового сказу стають небезпечними, якщо не вдається відразу збити людину з ніг і міцно її тримати. А Бергер на зріст метр вісімдесят заввишки, він у нашій роті найдужчий.

Бергер справді збожеволів, бо хоче пробитися крізь вогняну стіну. Певне, в нього вдарила та блискавка, що десь угорі чатує над нами; вдарила і зробила його одержимим. Це виявляється по-різному: ті починають бешкетувати, ті — кидаються стрімголов тікати, а один силкувався заритися в землю, довбав її руками, ногами й навіть гриз зубами.

Звісно, трапляються й симулянти, але вже сама спроба симулювати є, власне, характерною ознакою. Бергера, що пішов був по собаку, виносять з-під вогню з розтрощеним тазом, а одного з тих солдатів, що його несли, поранено кулею в литку.

Мюллера вбито. Освітлювальна ракета, яку пустили десь зовсім зблизька, попала йому просто в живіт. Він жив іще півгодини при повному розумі, жахливо страждаючи. Перед смертю він передав мені свій гаман і відказав мені чоботи, ті самі, що дісталися йому колись у спадок від Кеммеріха. Я ношу їх, бо вони мені добре прийшлися. Після мене їх. носитиме Тьяден, я вже йому пообіцяв.

Ми поховали Мюллера, але він недовго матиме тут спокій. Наші позиції відсуваються назад. По той бік забагато свіжих англійських та американських полків. Забагато м'ясних консервів і пшеничного борошна. Забагато нових гармат. I літаків.

А ми виснажені й зголоднілі. Харчі в нас такі кепські й стільки в них сурогатів, що ми від цього хворіємо. Фабриканти в Німеччині на нас збагатіли, а нам розриває кишки кривавий пронос. У вбиральнях завжди повно люду; треба було б показати там, удома, ці сірі, жовті, нужденні, покірні обличчя, ці скоцюрблені від різачки постаті, цих людей, що стікають кров'ю і хіба що всміхаються один до одного, кажучи тремкими від болю вустами:

— Не варто й штани підтягати…

Наша артилерія немов принишкла, у неї замало боєприпасів, а жерла в гармат такі вже зужиті, що ті б'ють дуже неточно, і часом снаряди летять просто сюди, на наші позиції. У нас і коней замало. Наше поповнення — це бліді, слабосилі хлопчаки, вони навіть не можуть тягати на собі ранці, але вмирати можуть. Тисячами. Вони не мають уявлення, що таке війна, вони тільки йдуть уперед і підставляють себе під кулі. Один-єдиний ворожий літак за іграшки поклав дві їхні роти, перше ніж ті хлопчаки, щойно вийшовши з поїзда, навчились ховатися.

— Незабаром Німеччина стане пусткою, — каже Кач.

Ми вже не маємо надії, що все це коли-небудь скінчиться. Наперед ми взагалі тепер не загадуємо. В тебе може влучити куля і вбити; тебе може поранити, тоді дальший етап — лазарет. Як тобі не ампутують руку або ногу, то рано чи пізно ти попадеш до рук одного з тих штабних лікарів, котрі мають у петлиці хрест за воєнні заслуги, а тобі кажуть: «Що, нога трошки покоротшала? Та на фронті вам не доведеться бігати, коли ви не боягуз. Отже, до служби придатний. Можете йти».

Кач розповідає один із тих анекдотів, що обійшли весь фронт, від Вогезів до Фландрії, — анекдот про військового лікаря: на комісії він викликає за списком людей, і, коли до нього чоловік підходить, він, не дивлячись, оголошує: «Придатний до служби. Нам на фронті потрібні солдати». От якось до нього підходить чоловік на дерев'янці, а лікар знов оголошує: «Придатний».

— I тоді, — Кач підсилює голос, — чоловік каже лікареві: «Дерев'яну ногу я вже маю, але якщо я тепер знову попаду на фронт і мені відірве голову, тоді хай мені зроблять дерев'яну голову, і я стану військовим лікарем». Нас усіх щиро тішить така відповідь.

Напевне, бувають і чесні лікарі, вони безперечно існують; але кожен солдат, проходячи раз у раз всякі комісії, може натрапити й на такого лікаря, одного з тих численних «мисливців за героями», що дбають лише про те, аби в їхніх списках слово «придатний» замінило слова «не придатний» та «обмежено придатний».

Таких анекдотів розповідають чимало, здебільшого вони викликають ще тяжче почуття гіркоти, ніж цей. Проте вони не мають нічого спільного з бунтарством чи скиглійством; ці анекдоти правдиві, вони називають речі своїми іменами, адже у нас в армії надто багато ошуканства, несправедливості та підлоти. Чи не дивно, що, незважаючи на все, в дедалі безнадійнішу боротьбу вступають полк за полком, атаки тривають безперервно, одна за одною, а лінія фронту все відсувається назад і тріщить?

Ворожі танки, з яких ми попервах глузували, врешті виявилися грізною зброєю. Закуті в панцер, вони наближаються широкою лавою, втілюючи дужче за будь-що жах війни.

Гармат, що спрямовують на нас шалений вогонь, ми не бачимо; ворожі лави, які наступають на нас, складаються з таких самих людей, як ми, але ці танки — машини, їхні гусениці невпинні, наче сама війна. Це справжній символ нищення; вони байдуже долають вирви, пірнають у них і знову вилазять; неспинно посувається колона панцерників, що ревуть і вивергають дим, ці невразливі сталеві звірі чавлять мертвих і поранених. Зачувши важку ходу цих велетнів, ми зіщулюємося, відчуваючи, яка тоненька в нас шкіра, руки в нас — наче соломинки, а наші ручні гранати — як сірники.

Снаряди, хмари газу і колони танків — розчавлення, руйнація, смерть.

Дизентерія, грип, тиф — задуха, гарячка, смерть. Окопи, госпіталі, братські могили — іншого виходу немає.

Під час одного наступу вбивають командира нашої роти Бертінка. То був один з тих справжніх фронтових офіцерів, які в небезпечній ситуації завжди опиняються попереду. Він пробув у нас два роки, і за цей час його навіть не поранило, тож урешті мало щось статися. Ми сидимо у вирві, нас оточено. Разом із пороховим димом вітер шибає до нас якийсь сморід — чи то нафти, чи то гасу. Нараз