Рафаель Сабатіні - Хроніка капітана Блада

— Хто ви? — різко спитала жінка. — Хто ви, дияволе, що занапастив моє життя і не перестає мене мучити?

— Я не занапастив ваше життя, я його врятував. Ваш чоловік, заради свого власного спокою, вважатиме, як вважають усі інші, що вас забрано на корабель силоміць. Він прийме вас назад з радістю, що скінчились його муки, прийме з ніжністю й докладе усіх зусиль до того, щоб винагородити вас за все, що ви, як гадатиме цей нещасний дурень, перетерпіли.

Жінка істерично зареготала:

— З ніжністю? Ніжність у мого чоловіка?! Та якби він хоч коли-небудь був зі мною ніжним, я не опинилась би тут! — І раптом, на подив капітана Блада, їй захотілось якось усе пояснити, виправдати себе. — Мене віддали заміж за бездушну, брутальну, тупу й жорстоку тварюку. Ось хто такий мосьє де Кулевен. Дурень, який розтринькав усі свої статки й мусив прийняти посаду тут, у цій варварській колонії, куди потяг і мене. Ви вважаєте мене легковажною жінкою. Але якби ви знали правду!

Через кілька місяців після мого одруження, коли я вже остаточно впала у відчай, до нас у По, де ми жили, бо мій чоловік — гасконець, приїхав дон Хуан де ля Фуенте. Тоді він саме подорожував по Франції. Ми покохали одне одного з першого погляду. Дон Хуан бачив, яка я нещасна, та це ні для кого й не було таємницею. Він намовляв мене втекти з ним в Іспанію, і бачить бог, як я тепер шкодую, що не зробила цього й не поклала край своїм стражданням. Я, дурна, не погодилась. Почуття обов'язку не дозволило мені зламати свою обітницю. Ми розлучились. Відтоді чаша моїх нещасть і ганьби переповнилась, і коли на початку війни з Іспанією я одержала в Бас-Тері листа від дона Хуана й дізналась, що його вірне, благородне серце все ще кохає мене, я відповіла йому й у відчаї попрохала його приїхати по мене, як тільки він зможе.

Вона на хвилину замовкла, дивлячись на капітана Блада сповненими муки очима, в яких стояли сльози.

— Тепер ви знаєте, що накоїли, знаєте, що розбили мені життя.

Погляд Блада трохи пом'якшав. Голос, коли він заговорив, звучав уже не так суворо.

— Вам тільки здається, мадам, що життя ваше розбите. Ви сподівались потрапити з пекла в рай, а насправді потрапили б у ще гірше пекло. Ви зовсім не знаєте цієї людини, не знаєте «вірного, благородного серця» дона Хуана де ля Фуенте. Вас засліпив його зовнішній блиск. Але цей блиск був лише ознакою занепаду, бо в душі дон Хуан був наскрізь гнилий, і, якби віддали свою долю до його рук, ви прирекли б себе на довічну ганьбу.

— Чиє сумління ви намагаєтесь приспати — моє чи своє, зводячи наклеп на людину, яку вбили?

— Я зводжу наклеп? О ні, мадам. Те, що я кажу, дуже легко довести. Сьогодні ви були в Бас-Тері, отже, знаєте, що кров лилась там, наче вода, що там вбивали беззахисних людей, чинили дикі насильства над жінками…

Вона невпевнено перебила його:

— Але ж це війна… На війні все може бути… Капітан Блад спалахнув.

— Яка це війна? — голосно вигукнув він. — Не треба себе дурити, мадам. Знайдіть мужність подивитись правді в очі, навіть якщо прочитаєте там вирок вам обом. Яке значення має Марі-Галанте для Іспанії? І хіба іспанці, взявши містечко, залишились у ньому? Та для вашого коханого війна лиш привід. Він випустив свою жахливу солдатню на цей майже беззахисний острів тільки тому, що одержав від вас листа. Всі ці чоловіки, яких було сьогодні безневинно вбито, всі ці нещасні жінки, що зазнали звірячих насильств, тепер спокійно спали б у своїх постелях, якби не ви й не ваш лихий коханий. Якби не ви…

Жінка не дала йому закінчити. Поки він говорив, вона, похитуючись вперед і назад, слухала його, затуливши обличчя руками, й стиха стогнала. Раптом вона відірвала руки від обличчя, і Блад побачив, як люто блиснули її очі.

— Мовчіть! — наказала вона й підвелась. — Я не бажаю вас слухати! Все це брехня! Ви брешете! Все перекручуєте, щоб виправдати свій мерзенний вчинок!

Блад пильно й суворо розглядав її своїми холодними пронизливими очима.

— Люди такого гатунку, як ви, — повільно проказав він, — завжди вірять тільки в те, у що їм хочеться вірити. Я певен, що мені не треба дуже вам співчувати. А оскільки мені відомо, що я нічого не перекручую, то я цілком задоволений з того, що вам доведеться спокутувати свої провини. Вирішуйте самі, в якій формі вам це зробити мадам. Отже, чи бажаєте ви, щоб я залишив вас цим іспанським джентльменам, чи вирушите разом зі мною до свого чоловіка?

Вона безтямно дивилась на нього, груди її бурхливо здіймались. Потім вона почала про щось його благати. Послухавши трохи, він перебив її.

— Мадам, я не вирішую вашу долю. Ви самі її собі визначили. Я тільки вказую вам на два шляхи, а ви вільні вибирати.

— Але як… як ви доставите мене назад в Бас-Тер? — раптом спитала вона.

Блад пояснив і, не чекаючи її згоди, бо знав, що вона буде, швидко заходився лаштуватись у дорогу. Він загорнув у серветку харчі, взяв міх вина, барильце з водою і опустив усе це на вірьовці, яку приніс із своєї каюти, у пінассу, підтягнувши її під кормовий підзор галеона.

Після цього він підкоротив буксирну линву, прив'язавши її до кріпильної планки одного з пілерсів, і запропонував мадам де Кулевен опуститися з його допомогою по тій линві в пінассу.

Мадам де Кулевен вжахнулась. Проте Бладу вдалось перебороти її страх, і коли вона стала поряд з ним, він ухопився за линву, відштовхнувся від вікна й трохи спустився вниз, щоб звільнити їй місце над собою. За його командою, мало не мліючи зі страху, вона теж ухопилася за линву і стала Бладові на плечі, потім опустилась нижче, поки він міцно не обхопив її попід коліна.

Обережно, фут за футом, вони почали спускатися у пінассу. З палуби вгорі долинали гомін і співи. Це матроси співали не в лад якусь іспанську пісню.

Нарешті одна нога капітана Блада торкнулась планширу пінасси, і він підтягнув її ніс ще ближче до корпусу корабля, щоб міцно поставити й другу ногу. Після цього Блад ступив крок назад, тягнучи за собою мадам де Кулевен, яка все ще трималася за линву. А тоді підтягнув пінассу під кормовий підзор ще ближче щоб можна було, обхопивши свою супутницю за талію, поставити її