Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 3

– Коли взагалі дійдеш… – сказав Кос. Хвильку мовчали; потім обізвався капітан:

– Проте треба заризикувати. Кожен, хто закриває собою бійницю дзота або веде на таран літак, знає, що не повернеться, а тут є шанси, хоч дуже невеликі.

– Я піду, хай йому грець! Найбільше з усіх вас підніму.

– Не підеш! -обрізав Павлов,

– А хто мені заборонить? – підводячись, гостро спитав Слень.

– Я тут командую, і я піду! Це робота сапера.

– Ні! – рішуче втрутився Кос.

Глянув на Шарика, погладив його по голові. Пес добродушно гарчав, тупцюючи на місці.

Шарик, звичайно, не знав, про що йдеться. Природа не обдарувала його здатністю розуміти людську мову, зате наділила чудовим нюхом і слухом, який безпомилково відрізняв відтінки кожного слова. Вже деякий час пес відчував: саме тут, у цій великій норі, зростає напруження найближчих йому людей. Він дуже хотів їм допомогти і дедалі нетерпеливо чекав, поки Янек перекладе бойове завдання на мову зрозумілих команд.

Колись давно трапилося щось схоже – була ніч, слабкий запах люлькового тютюну на дні шолома, і Янек просив його відшукати власника цього запаху. Він довго біг крізь темряву, боровся, боліла розірвана шкіра, а потім настала радість, яка сповнила все його єство… Шарик пригадує це, мов крізь імлу, бо дев'ять місяців у собачому житті – то приблизно п'ять років у людському.

Цього разу, однак, завдання простіше. Йдеться про те, щоб по команді тягти важкого пакета й по команді кинути його, а потім швидко повернутись до Янека по похвалу. Так думає Шарик, тримаючи в зубах шлейки, мов шори. Міцно впираючись лапами в бетон, тягне брезентовий саперський мішок. До нашийника прив'язана мотузка; її смикають, і водночас лунає команда:

– Стій!

Пес чудово розуміє це слово, отже, зупиняється, чекає.

– Поклади, – воднораз із командою мотузку тричі смикають.

Шарик розціплює зуби, випускаючи шлейки, повертає і біжить до Янека.

– Ось тобі, бери нагороду, – Кос простягає йому на долоні шматок консервованого м'яса, гладить і дряпає за вухом. – Ще раз, але тепер будь розумний. Будеш?

Пес гавкнув, запевняючи, що буде. Потім радо схопив зубами шлейки, на яких висить новий вантаж, і знову потяг – аж доти, коли вже без команди Коса смикають мотузку – сигнал, що треба зупинитися, а потім тричі – що повинен залишити вантаж і вертатися.

– Хороший, хороший пес! – Кос обняв голову Шарика й рішуче промовив: – Починаємо.

Підохочений сержантовим жестом, Шарик узяв у зуби шлейки, глянув розумними очима, немов запитуючи, чи вже можна вирушати.

– Вперед! – наказав Кос.

– Час добрий, – докинув капітан.

Усі троє мовчки дивилися, як у темному отворі каналу зникали клубки мотузки.

– Всього толу не встигне, – сказав Павлов, – але того, що перенесе, напевне, вистачить.

Тягнучи темним каналом свій вантаж, Шарик спочатку чув ще позаду розмову Янека й сапера, а потім тільки шарудіння брезенту по бетону. Не злякався, коли, дійшовши до вужчого місця, натрапив на товстий металевий кабель, бо легко прослизнув мимо нього.

Спершу було темно, але дедалі ставало видніше; трохи згодом долинув якийсь гомін.

Шарик нашорошив вуха, пішов повільніше. Запахло ворогом, але пес знав: поки не смикнуть за мотузку, йому не можна ні зупинятися, ані повертати. Обережно виглянув крізь пролом у стіні.

Підземний вокзал був повен солдатів у касках. Вони сиділи на лавках, на пероні, на рейках. Деякі полягали подрімати, проте щохвилини їх будили різкі команди офіцерів. Якийсь загін зірвався і, прилаштовуючи спорядження, попрямував до виходу.

Шарик знав – це ворог. Розумів, що треба лишитися непоміченим. Вишкірив зуби, позадкував і, припавши до землі, став переповзати небезпечну ділянку. Повзти було важко, але Шарик щасливо проповз небезпечне місце І далі знову пішов.

Незабаром мотузку різко рвонули, а за хвилину – тричі.

Поклавши мішок з вантажем, Шарик повернув і помчав назад. Попереду нього повзла мотузка, яку хлопці поступово змотували на клубок. Шарикові це дуже подобалося. Пес навіть мусив побороти щеняче бажання ловити мотузку, хапати її зубами.

Повернувся збуджений, втомлений і радісний, але це ще було не все. Відразу зрозумів, що повинен мандрувати ще раз і зробити те саме. Отже, знову пішов, повернув, але й цього разу Янек дав йому відпочинок лише кілька секунд.

– Уперед, уперед! – наказував і водночас просив.

Якби-то можна попередити собаку, пояснити, що роботи буде багато, що він повинен берегти сили… На жаль, ніхто не міг цього зробити, і Шарик у кожен рейс вкладав стільки енергії, немов це було востаннє. Пес не вмів рахувати, отже не знав, за котрим разом сталася з ним лиха пригода.

Втомлений уже до краю, притяг новий вантаж і, випустивши шлейки з зубів, приліг, важко дихаючи. Зусиллям волі підвів через хвилину важку голову, насилу встав і поплентався назад.

Поповзом минув небезпечну ділянку дороги, поволікся далі, але в якусь мить очі йому заслало туманом, пес захитався, обперся об кабелі й зачепив нашийником за гак.

Мотузка натяглася, але зразу попустила. Той, хто тримав її кінець, зрозумів – щось трапилося. Пес хвилину ще важко дихав, повиснувши в нашийнику. Потім зібрався на силах і почав підстрибувати, дряпаючи передніми лапами бетон. Не пощастило за першим разом, ані за десятим, але врешті нашийник сповз із гака.

Та коли Шарик повернувся назад до своїх – зовсім знемігся; передні лапи в нього підігнулися, впав і лежав, важко дихаючи.

– Усе. Зробив усе, що міг, – сказав Кос.

– Ще раз, – відповів сапер. – Треба ж занести запал.

– Хай відпочине, – попросив Янек, дивлячись на пса.

– Ми ризикуємо. Собака ходить дедалі повільніше, останні два рази зупинявся, – капітан глянув на годинника. – Згідно з домовленістю, коли нас не почують до півночі, то все одно атакуватимуть. Багато добрих солдатів загинуть за кілька годин до кінця війни, не дочекаються перемоги.

– На людину можна вплинути по-всілякому, – озвався Саакашвілі. – Можна погрожувати, прохати. Можна по комсомольській чи партійній лінії, можна й по-науковому, а то й до серця промовляти, але як на собаку вплинути?

Капітан щомиті поглядав на годинника,, а Кос переводив очі з циферблата на обличчя Павлова.

– Краще б я на власній спині… Вже треба йти? Сапер кивнув головою і, зваживши в руках невеличкий довгастий предмет, пояснив:

– Механізм заведено на певний час, до півночі недалеко.

– Хай йому чорт! – вилаявся Янек і відчайдушно вигукнув: – Шарику!

Собака лежав не підводячись.

– Шарику!

Пес розплющив одне око, ворухнув лапою і винувато заскавчав.

– Хай йому грець,