Богдан Сильвестрович Лепкий - Не вбивай

не стану, щоб ви опісля нарікали на мене. Прошу подайте мені на письмі своє бажання, ось папір, а тут чорнило. Будь ласка!

Гетьман рукою показував на стіл.

— Clara pacta claros faciunt amicos [30]. Пишіть!

Гетьман піднявся з місця.

— Пишіть, панове, а я піду й відпічну хвилину. Втомився я.

Гетьман знав, що таке письмо — нелегка річ. Історичний документ. Будуть перечитися. У всякого буде своя гадка. Не скоро зведуть їх докупи. Гетьман не хотів їм мішати.

Пішов до третього переділу.

— Як же маю писати? — питався Ломиковський.

— Пиши як розумієш, — відповів Апостол, — прочитаємо і справимо. Не зразу Рим збудували.

Товариство замовкло на хвилину. Гусяче перо скрипіло по папері.

Апостолові важко було тихо сидіти. Взяв Горленка набік і, закарлючуючи вус, шептав йому до вуха:

— Це треба нам було давно зробити. Боюся, чи не запізно.

— Краще пізно, як ніколи, — відповів Горленко.

— А що ж наші жінки й діти? — спитав Апостол. — Як ми їх оставимо на помсту москалям?

Горленко задумався.

— Треба буде і їх покликати до себе. Перейдемо разом, а як ні, то й залишити в якомусь городі, подальше від воєнного пожару. Та об тім ми ще побалакаємо з Іваном Степановичем. Він голова.

— Авжеж, що не хвіст, такий, як Кочубей.

— Гей-гей, Кочубей! — промовив Горленко і зітхнув.

— Такий богатир, такий пан і під кнут спину наставив.

— Бо дурний. Жінці потурав.

— Жінку люби, та ум не губи.

— Отож і я кажу!

Підступив до них Орлик.

— Цитьте, не мішайте генеральному обозному, хай пише.

— Я вже написав, — озвався Ломиковський.

— Так прочитай вашець, — відповів Апостол.

— Хай Орлик прочитає.

— Ні, ні, хто писав, той хай читає. Не всякий його письмо розбере.

Ломиковський читав. Зараз по першому реченню його спинили. Письмо починалося звичайною формою: «Ихъ царского преосвътлого величества войска Запорозкаго генеральніи старшины и полковники...»

— Так не можна, — казав Апостол. — Тут діло не про царя, а про нас і гетьмана.

— Про Україну, — додав Орлик.

— Пиши: «Наш ясновельможний і вельми ласкавий пане гетьмане і добродію»...

Довго перепилися, заки справили письмо від початку до самого кінця.

— Прочитай ще раз ab ovo, — домагався Апостол.

Ломиковський насилу прочитав сильно посправлюваний і почерканий концепт.

— Що предложивши, зичим вашей ясновельможності доброго здоровля, — кінчив.

— Ні, так не йде! — завважив Горленко. — Краще пиши:

«Що предложивши, наше вірно прихильнеє вашій ясновельможності засилаємо поздоровленіє».

— І так ні, — противився Зеленський, котрий довго мовчав, ніби з останніми сумнівами боровся. — На мою гадку, ось як слід написати: «Сіє докладаєм, не тільки радячи, але і велиці просячи, жеби старшій над нашим войском козацким будучії не рознилися для своїх приват мислями своїми і один над другого чести своєї не приносили, але спольною братерскою вяжучися любов'ю, щирим совітом діло тоє Боже, великеє вкупі з регіментарем, паном гетьманом своїм орудували, котрому доброго і довготрівалого здоровля і щасливого во всем поведенія заживати зичим і Господу Богу Оного в сохраненіє своє особенноє із глибини душ наших щире йому вдячних поручаєм».

Перечилися за чергу в підписах, аж і вирішили, щоб підписувати поазбучно.

Підписали.

— Фу! Та й утомився! — сказав Апостол, передаючи Горленкові перо. — Аз, буки, віди, глаголь... так, це на тебе черга.

— А тепер, хай писар гарно начисто перепише. Орлик не згоджувався. Хто начорно концептував, хай і начисто пише.

— Ей, Орлику! — накивував йому пальцем Апостол. — Щось ти мені нині дуже від усього відпрошуєшся. Чи не маєш ти, мосьпане, яких задних гадок і інтенцій?

— Я?

— Ти, Орлику, ти.

— От і вигадав миргородський полковник.

— Уважай!

Ломиковський переписав на повному листі паперу, і старшини підписали вдруге.

— Це для Івана Степановича, а чорновик хай Ломиковський для всякої безпеки сховає. На ньому теж наші імена стоять.

Розійшлися.

ПІДДАВСЯ

Гетьман слухав, як гуторили старшини. Знав, що і як вони напишуть. Не важне. Важне, щоб написали. Хоче мати доказ у руці, що не самовільно поступив, а пішов за їхнім бажанням. Бог вість, як діло скінчиться, не завадить обезпечити себе.

Переговори з Карлом припинив був на деякий час. Через доноси Кочубея. Погано діло тоді стояло. Добре, що вдалось перехитрити царя. Потерпить Кочубей.

І гетьманові гадки пішли шляхами, до Батурина, Диканьки, до Ковалівки.

Пригадав собі своє довголітнє товаришування з Василем

Леонтійовичем, як жива явилася перед ним Любов Федорівна, побачив Мотрю... Мотре, сонце моє!..

Як недавно це було, а як далеко відійшло від нього! Мотря не його, а Чуйкевичева дружина. Видно, так Бог хотів. Не жалує того, що в Бахмачі було. Передвечірнє сонце, осінній погідний день. Боже ти мій! Яка благодать — гарна й умна людина!..

Ні злості, ні помсти не почував у свойому серці. Хотів, щоб Мотря щасливою була. Але чи буде? Ось і тепер яка чорна хмара надвигається на її небо. Батька цар покарає. Як не дістав Мазепи, мусить Кочубея скарати. Цар Петро нічого безкарно не пускає. Маєстат свій не тільки силою і умом підтримує, а й страхом. При помочі страху все в своїх руках держить. Деспот. Тільки хитрощами можна поборювати його. Цар Кочубея скарає на горло. Мазепі ніяк ратувати його. Або Кочубей, або діло. Діло від Кочубея важніше. Діло найважніше з усього. Для діла кожда жертва добра. Треба робити діло...

І гетьман снував дальше свої плани. Роздумував, як і коли перейти йому до Карла. Є два способи: або щоб Карло попрямував на Москву, або щоб скорим ходом увійшов на північну Україну і відрізав її від Москви. За шведськими тилами можна б тоді підготовити край до великої зміни. Біда, що Карло не слухає нікого. Своїм розумом робить. Вожд і філософ. Гетьман рад був якнайскорше побачити його. Цікавий чоловік — геній.

Невже ж їх у нас не було? А Хмельницький, Виговський, Дорошенко, — може,