Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і напівкровний принц

Великий сірий гіпогриф Бакбик сидів на прив’язі біля Геґрідової хатини. Він клацнув своїм гострющим, як бритва, дзьобом і повернув до них величезну голову.

— Ой, мамонько, — забідкалася Герміона. — Він усе одно страшнуватий, правда?

— Та ну, ти ж на ньому вже літала, невже забула? — скривився Рон.

Гаррі вийшов наперед і низько вклонився гіпогрифові, не зводячи з нього очей і не кліпаючи. Минуло кілька секунд, і Бакбик теж уклонився.

— Як ся маєш? — привітався з ним тихенько Гаррі й підійшов ближче, щоб погладити його пір’їсту голову. — Сумуєш за ним? Але ж тобі і в Геґріда добре, правда?

— Йой! — пролунав гучний голос.

З-за хатини вийшов Геґрід у великому квітчастому фартусі; він ніс лантух з картоплею. Його величезний вовкодав Іклань, що дріботів поруч, глухо гавкнув і рвонувся вперед.

— Тікайте! Він вам пальці… йой. Та се ви.

Іклань стрибав на Герміону й на Рона, намагаючись лизнути їх у вуха. Геґрід на якусь мить затримався, подивився, а тоді відвернувся й зайшов у свою хатину, різко зачинивши за собою двері. — Ой мамонько! — збентежилася Герміона.

— Не зважай, — спохмурнів Гаррі. Він підійшов до дверей і загрюкав.

— Геґріде! Відчини, ми хочемо з тобою поговорити!

Зсередини не долинало ані звуку.

— Якщо не відчиниш, ми виб’ємо двері! — погрозив Гаррі, виймаючи чарівну паличку.

— Гаррі! — злякалася Герміона. — Невже ти…

— Так! — підтвердив Гаррі. — Відійдіть…

Та він не встиг договорити, бо двері відчинилися, як Гаррі й сподівався, і на порозі виріс Геґрід, пропікаючи Гаррі поглядом. Навіть у кумедному квітчастому фартушку він мав доволі загрозливий вигляд.

— Я вчитель! — заревів він на Гаррі. — Вчитель, чуєш, Поттер! Як ти смів погрожувати, що виб’єш мої двері!

— Вибачте, пане, — наголосив на останньому слові Гаррі, ховаючи чарівну паличку.

Геґрід був приголомшений.

— Відколи се ти мовиш мені «пане»?

— А відколи це ви кажете мені «Поттер»?

— Йой, який мудрагель, — прогарчав Геґрід. — Дуже потішно. Перехитрив мене, га? Ну, то файно, заходьте вже, невдячні малі…

Похмуро щось бурмочучи, він відійшов, щоб їх пропустити. Герміона прослизнула в хату за Гаррі; видно було, що вона налякана.

— Ну? — сердито буркнув Геґрід, коли гості посідали за величезним столом, а Іклань одразу поклав голову Гаррі на коліна, обслинивши йому всю мантію. — Що там? Жалієте мене? Гадаєте, що я самотній?

— Ні, — заперечив Гаррі. — Просто хотіли тебе побачити.

— Ми за тобою скучили! — тремтячим голосочком додала Герміона.

— Скучили? — пирхнув Геґрід. — Угу. Аякже.

Він тупотів по хаті, заварюючи чай у велетенському чайнику, й не переставав бурчати. Нарешті з грюкотом поставив перед ними три завбільшки як відра кухлі коричнево-червоного чаю і тарілку твердого, мов камінь, печива. Гаррі був такий голодний, що схопив навіть цей неїстівний взірець Геґрідової кулінарії.

— Геґріде, — боязко сказала Герміона, коли він теж сів за стіл і почав з такою злістю чистити картоплю, немовби кожнісінька бульба була його особистим ворогом, — знаєш, ми дуже хотіли й далі вивчати догляд за магічними істотами.

Геґрід знову щосили пирхнув. Гаррі навіть здалося, що на картоплю чвиркнуло щось велике з носа, і в душі зрадів, що вони не залишаються на вечерю.

— Це правда! — наполягала Герміона. — Але в наших розкладах просто не знайшлося місця дня твого предмета!

— Угу. Аякже, — знову повторив Геґрід.

Щось дивно хлюпнуло і друзі озирнулися. Герміона верескнула, а Рон зіскочив зі стільця й відбіг якнайдалі від великої діжки, що стояла в кутку, і яку вони щойно помітили. Там було повно якихось личинок завдовжки сантиметрів по тридцять-білих, слизьких і в’юнких.

— Що то таке, Геґріде? — запитав Гаррі, намагаючись продемонструвати не відразу, а цікавість, та кам’янисте печиво усе ж таки відклав.

— Та то велетенські черви, — пояснив Геґрід.

— І що з них виросте?… — боязко поцікавився Рон.

— Та ніц з них не виросте, — сказав Геґрід. — То харчі для Араґоґа.

І він несподівано розридався.

— Геґріде! — Герміона зірвалася з місця, оббігла навколо стола, старанно обминаючи діжку з личинками, і обняла його за тремтячі плечі.

— Се… він…-давився Геґрід слізьми, що лилися з його чорних, мов жучки, очей, і витирав лице фартухом. — Се… Араґоґ… гадаю, же він си вмирає… він улітку занедужав, і йому не стає ліпше… не знаю, що мені роботи, коли він… коли він… ми так довго були разом…

Герміона поплескала Геґріда по плечі, не знаючи, що й казати. Гаррі знав, що вона відчуває. Знав, що Геґрід міг подарувати злому дракончикові іграшкового ведмедика, бачив, як Геґрід лагідно щось наспівував велетенським, оздобленим присосками й жалами, скорпіонам, або вмовляв бути чемним свого дратівливого брата-велета. Незбагненна була його любов до різних потвор, але це захоплення було найдивніше: Араґоґ, величезний павук, що вмів говорити й мешкав у глибині Забороненого лісу. Чотири роки тому Гаррі з Роном ледве від нього врятувалися.

— Чи ми можемо… чи ми можемо якось допомогти? — запитала Герміона, незважаючи на шалені Ронові гримаси та відчайдушне хитання головою.

— Не знаю, Герміоно, — давився потоками сліз Геґрід. — Видиш, їхнє плем’я… Араґоґова родина… вони стали якісь чудернацькі, коли він занедужав… троха неспокійні…

— Ага, ми це теж помічали, — пробурмотів собі під ніс Рон.

— … си не думаю, що комусь, окрім мене, безпечно бувати біля їхнього поселення, — Геґрід гучно висякався у фартух і підвів голову. — Але дякую за пропозицію, Герміоно… це так файно з твого боку…

Після цього атмосфера в кімнаті значно потеплішала, і хоч ні Гаррі, ні Рон не виявляли бажання йти годувати гігантського смертоносного павука велетенськими червами, Геґрід, здається, вже не сумнівався, що вони залюбки це зробили б, і знову став самим собою.

— Йой, я завше знав, як тяжко буде втиснути мої уроки у ваші розклади, — похмуро сказав він, доливаючи їм чаю. — Навіть якби ви звернулися по часовороти…

— Це б не допомогло, — заперечила Герміона. — Ми розтрощили увесь запас міністерських часоворотів, коли були там влітку. Про це писали в «Щоденному віщуні».

— А-а, ну то файно, — зітхнув Геґрід. — То ви ніц не могли вдіяти… Вибачайте, що я… знаєте, як то воно…