Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

Здається, я починаю розуміти Хазяїна. Я ненавиджу його — але розумію. Для того, щоб не збожеволіти, треба бачити в змінниках не людей, а графіки на екрані. Ось повзе транспортер, ось він вивантажує одиниці палива на мембрану, ось оживає ритм розпилювача; у ці хвилини ми з Хазяїном завжди опиняємося одне біля одного. Це не випадково. Нам обом хочеться, щоб поруч була жива людина — якою б вона не була.

Хазяїн мало говорить, більше розпитує. Мені не хочеться бути з ним надто відвертою, але він завжди ухитряється розв’язати мені язика. Я розповідаю про Єву, про те, як я працювала пікселем. Як ми грали в недогарок, які чутки ходять у місті про життєїдів. Як я одного разу прийшла в музичний магазин…

Я вчасно встигаю прикусити язика. Якщо я розповім про барабанщика Римуса — навіть не називаючи імені, — Хазяїн зможе знайти його сам або нацькувати своїх ловців. А Римус — це ж ниточка до диких. А дикі — чудове пальне для Заводу: Алекс, Мавр, Ліфтер, глухонімий Лесь, Перепілка і двоє її дітей…

Я уявляю всіх їх на конвеєрі. Зелені стовпчики на екрані… Графіки, а не люди. Якщо на Завод привезуть хоч Перепілку, хоч старого Римуса, хоч навіть Ярого, я про це навіть не дізнаюся: забринять стіни, пробіжить вітер, торкнеться волосся на потилиці. І все.

— Що з тобою? — запитує Хазяїн.

Я заледве розтискаю кулаки.

— Нічого, — кажу якомога спокійніше. — Я чула від однієї людини… що раніше завод брав енергію від стихій. А потім стихії збунтувалися, і він… переродився. Це правда?

— Я не знаю.

— Якщо це правда… Може він ще раз переродитися?

Хазяїн байдуже знизує плечима.

* * *

Мені сниться, що всі вони живі.

Що серед полонини складено ватру зі зрубаних під корінь смерек — заввишки до неба. Ватра горить, як Сонце. І три роди танцюють Аркана всім селом — звівшись одні одним на плечі.

На фоні вогню я бачу їхні силуети. Чоловіки танцюють, ставши у коло, міцно зчепившись топірцями-бартками, на їхніх плечах стоять жінки, обіймаючи одна одну за плечі, а на плечах у жінок — легкі підлітки, дівчатка й хлопчики, їхні темноволосі голови майже врівень із верхівками дерев…

Я хочу, аби сон тривав. Але він обривається.

* * *

Коридори Заводу освітлені нерівномірно. Десь панує темнота. Десь пробиваються зі щілин червоні відсвіти. Десь світиться стеля — блідо, синювато. Щільний туман лежить, як вода, сягаючи колін, або піднімається до пояса, або до стелі — тоді я намагаюся в цей коридор не заходити.

Хазяїн нібито не обмежує моєї свободи. Я можу ходити, куди захочу. От лише чого мені хотіти? Ясно, що із Заводу не вибратися. Я пробувала багато разів: коридори ведуть по колу, де-не-де зустрічаються — зненацька виступають із темноти, зринають із туману — огидні механізми й пристосування. Деякі стоять непорушно, піднявши залізні щупальця на рівень моїх очей. Інші роблять роботу — марну, як на мене. Натирають до блиску бетонну підлогу. Чистять стіни. Фільтрують повітря, всмоктуючи одним соплом жовтий туман і випускаючи з іншого сопла його ж, лише ледь розігрітий. Я ненавиджу залізних тварюк і боюся їх — до огиди.

Мені не вистачає мого барабана. Не вистачає ритму. Іноді я забиваюсь у дальні коридори — просторі, майже не освітлені — і танцюю. Мовчки співаю, слухаю своє тіло. Розлітаються з-під підошов калюжки, рветься туман. Я танцюю, ненадовго стаючи собою — Ланою. Дикою. Сильною. Я танцюю в тиші й у темряві.

Я проводжу в танку, певно, декілька годин без перепочинку. Ледве не падаю від утоми, умираю від спраги — але почуваюсь набагато краще. І не боюся зустрітися з Хазяїном віч-на-віч.

Хазяїн сидить у себе, в рубці. Монтує майбутнє енергошоу. Це єдине його заняття, за яким мені подобається спостерігати. Я влаштовуюся в кутку, в чорному кріслі, підтягаю коліна до живота. Хазяїн вдає, ніби не помічає мене.

«Енергетичне шоу для вас, мешканці міста!» Букви переливаються червоним, зеленим, помаранчевим, тло залишається білим. Я уявляю собі, як окраїнні пікселі завмерли, повернувшись до сонця білими спинами, і тільки нетерпляче шльопають босими ступнями об кам’яні платформи — відбивають ритм. А центральні — ті, яким завжди дістається найважча і найцікавіша робота, — танцюють, сплескуючи полами роб, змінюючи, змінюючи, змінюючи кольори…

Я дивлюся, як руки Хазяїна — чіпкі, майже чорні, з довгими гачкуватими пальцями — набивають слова на клавіатурі. На екрані з’являється напис: «Дитина — твоє майбутнє! Хай у тебе буде дитина!»

— Це щось новеньке, — виривається в мене.

Він морщиться:

— Це марно. Трата часу. Але я подумав…

Він знову кладе руки на клавіатуру. Напис змінюється: «Дитина — це престижно! Хай у тебе буде дитина!»

— Заводу не вистачає пального, — кажу я. — Треба, щоб виростали нові діти. На корм Заводу.

Він ніяк не реагує на мою провокацію.

— Скажіть, а ці… контролери, ловці, енергополісмени… знають про вас? Хто ви такий, що робите, де живете? Що можете й чого не можете? Хтось узагалі знає про вас?

— Піксель не може бачити картинки, — бурмоче він під ніс. — Цим людям, на СІНТ, доступні лише фрагменти інформації. Комусь більший фрагмент, комусь менший. Усієї правди не знає ніхто.

— Що таке СІНТ? — запитую я, насупившись. Згадую манжету для підзарядки, як вона здавлює руку вище ліктя. Згадую, як проступає на шкірі візерунок, укладається в літери… які зникнуть за кілька годин. С.І.Н.Т…

— Станція Імпульсної Некомерційної Трансформації, — каже Хазяїн, маніпулюючи важелями на пульті. — Незграбна назва. Але так історично склалося.

— Некомерційної?

— За гроші продається тільки фальшива енергія. Справжню можна заробити. Пікселем. Робітником. Полісменом. Агентом для особливих доручень… Відпрацювати. Не купити. Будеш дивитися сьогодні шоу?

Я мовчу.

— У мене є щось для тебе.

Він відходить убік і відчиняє довгасту нішу в стіні. Першої миті мені здається, що у нього в руках трембіта. Я завмираю — і ледь стримую розчароване зітхання.

Це не трембіта. Це дивний шкірястий матеріал, зібганий у гармошку, як складене віяло. Хазяїн розгортає його; по темному полю розбігаються гострі зелені спалахи.

— Сенсори, — каже Хазяїн. — Як у мене на куртці. Сенсорний екран.

Екран дуже великий — навіть розкритий наполовину, він майже перегороджує рубку. Матеріал чимось нагадує живу тканину — прошиту жилками, судинами, ніби внутрішня поверхня повік. Я торкаюся його. Він здається тонким і вразливим, але насправді дуже тривкий.

— Чудова річ, — каже Хазяїн. — Можеш дивитися шоу в своїй кімнаті. Можеш настроїти, як дзеркало. А можеш просто поставити ширмою, від протягів.

— Спасибі, — відказую байдуже.

* * *

Усамітнившись у своїй кімнаті, намагаюсь настроїти екран, але він,