Анджей Сапковський - Останнє бажання

він побачив над собою груди коня, а в наступну секунду на нього наїхали. Він відштовхнувся від коня, як від скелі, і звалився горілиць. Від удару об землю стемніло в очах. Незважаючи на це, він зумів відкотитися вбік, за жердини, ухиляючись від удару копит. Спритно підхопився, але тут на нього налетів інший вершник і знову повалив. А потім раптом хтось насів на нього, притис до землі.

А потім був спалах і пронизуючий біль у потилиці.

І пітьма.

6

Рот був повен піску. Коли Геральт спробував його виплюнути, то зрозумів, що лежить обличчям до землі. Коли захотів поворухнутися, зрозумів, що зв'язаний. Злегка підняв голову. Почув голоси.

Він лежав на землі біля стовбура сосни. Кроків за двадцять стояло кілька розсідланих коней. Він бачив їх крізь пір'ясту папороть, нечітко, але один з коней, безсумнівно, був гнідий Жовтця.

— Три мішки кукурудзи,— почув він.— Добре, Торкве. Дуже добре. Ти постарався.

— Це ще не все,— сказав мекаючий голос, який міг належати тільки дідькові сильвану.— Подивися на це, Галарре. Начебто б квасоля, але зовсім біла. І яка велика! А ось це називається рапс. Вони з нього олію роблять.

Геральт сильно замружився, потім знову відкрив очі. Ні, це був не сон. Дідько і Галарр, ким би він не був, користувалися Старшою Мовою ельфів. Але слова «кукурудза», «квасоля» і «рапс» були вимовлені загальною.

— А це що таке?— запитав той, кого звали Галарр.

— Лляне насіння. Льон, розумієш? Сорочки роблять із льону. Набагато дешевше, ніж із шовку, і носяться довше. Спосіб обробки, здається, досить складний, але я випитаю, що і як.

— Тільки б взявся цей твій льон, тільки б не пропав у нас, як ріпа,— поскаржився Галарр, як і раніше користуючись чудернацьким волапюком.— Постарайся роздобути нові саджанці ріпи, Торкве.

— Легко,— мекнув дідько.— Ніяких проблем, усе росте як на дріжджах. Доставлю, не бійся.

— І ще одне,— сказав Галарр.— Довідайся нарешті, у чому суть їхнього трипілля.

Відьмак обережно підняв голову й спробував повернутися.

— Геральте… — почув він шепіт.— Опам'ятався?

— Жовтцю,— теж пошепки відгукнувся він.— Де ми… Що з нами…

Жовтець тихо застогнав. Геральт не витримав, вилаявся, напружився й перевернувся на бік.

Посеред галявини стояв дідько, що носив, як він уже знав, дзвінке ім'я Торкве. Він був зайнятий навантаженням на коней мішків, кошиків і в’юків. Допомагав йому високий сухорлявий чоловік, який міг бути тільки Галарром. Той, почувши рух відьмака, повернувся. Його чорне волосся помітно відливало темно-синім. На кутастому обличчі горіли великі очі. Вуха загострювалися догори.

Галарр був ельфом. Ельфом з гір. Чистої крові Aen Seidhe — представник Старшого Народу.

Галарр не був єдиним ельфом у межах видимості. На краю галявини сиділо ще шестеро. Один був зайнятий тим, що потрошив в’юки Жовтця, інший тренькав на лютні трубадура. Інші, зібравшись навколо розв'язаного мішка, жадібно пожирали ріпу й сиру моркву.

— Yanadain, Toruviel,— сказав Галарр, рухом голови вказуючи на бранців.— Vedrai! Enn'le!

Торкве підскочив і мекнув.

— Ні, Галарре! Ні! Філавандрель заборонив! Ти забув?

— Ні, не забув,— Галарр перекинув два зв'язані мішки через спину коня.— Але треба перевірити, не чи ослабли петлі.

— Чого ви від нас хочете?— простогнав трубадур, доки один з ельфів, притиснувши його до землі коліном, перевіряв вузли.— Навіщо зв'язуєте? Що вам треба? Я — Жовтець, тру…

Геральт почув звук удару. Повернувся, викручуючи шию.

У ельфійки, що стояла над Жовтцем, теж були чорні очі й рясно спадаюче на плечі волосся кольору воронячого крила, тільки на скронях заплетене у дві тоненькі кіски. На ній була коротка шкіряна куртка, надягнута на вільну сорочку із зеленого сатину, і облягаючі шовкові штанці, заправлені в чоботи для верхової їзди. Стегна обмотані кольоровою хусткою.

— Que glosse?— запитала вона, дивлячись на відьмака й граючись руків’ям довгого кинджала, що висів на поясі.— Que l’en pavienn ell’ea?

— Nell’ea,— заперечив він.— T’en pavienn, Aen Seidhe.

— Чув?— повернулася ельфійка до товариша, високого сеїдхе, який, і не думаючи перевіряти вузли Геральта, з байдужою гримасою на витягнутому обличчі продовжував бриньчати на лютні Жовтця.— Ти чув, Ванадайне? Мавполюдин вміє говорити! До того ж нахабно!

Сеїдхе повів плечима. Пір'я, що прикрашало його куртку, зашелестіло.

— Ще один привід заткнути йому пельку, Торув’єль.

Ельфійка нахилилася над Геральтом. У неї були довгі вії, неприродно бліда шкіра, обвітрені губи, що потріскалися. Вона носила намисто з фігурних шматочків золотавої бронзи, нанизаних на ремінець, кілька разів обгорнений навколо шиї.

— Ану скажи що-небудь, мавполюдине,— прошипіла вона.— Подивимося, чого варта твоя звикла гавкати горлянка.

— Тобі що, привід потрібен?— відьмак із зусиллям перевернувся на спину, виплюнув пісок,— щоб ударити зв'язаного? А так, без приводу, не можеш? Я ж бачив, тобі це подобається. Ну, потіш себе.

Ельфійка випрямилася.

— На тобі я вже потішилася, коли в тебе були вільні руки,— сказала вона.— Це я пройшлася по тобі конем і дала по морді. Знай, що саме я прикінчу тебе, коли прийде час.

Він не відповів.

— Найохочіше я б штрикнула тебе кинджалом зараз, дивлячись в очі,— продовжувала ельфійка.— Але від тебе страшно тхне, людино. Я прикінчу тебе з лука.

— Воля твоя,— знизав плечима відьмак, наскільки це дозволяли пута.— Як хочеш, шляхетна Aen Seidhe. У зв'язаного й нерухомого ти мала б поцілити.

Ельфійка встала над ним, розставивши ноги, і нахилилася, блиснувши зубами.

— Мала б,— прошипіла вона.— І поцілю, куди захочу. Але будь певен, від першої стріли ти не здохнеш. І від другої теж. Постараюся зробити так, щоб ти відчував, що вмираєш.

— Не підходь так близько,— поморщився він, зображуючи відразу.— Від тебе по-звірячому тхне, Aen Seidhe.

Ельфійка відскочила, гойднулася й з розмаху штовхнула його в стегно. Геральт скорчився й скрутився, бачачи, куди вона збирається поцілити тепер. Це йому вдалося, він дістав по нозі, та так, що брязнули зуби. Високий ельф, що стояв поруч, акомпанував ударам різкими акордами на струнах лютні.

— Облиш його, Торув’єль,— мекнув дідько.— Збожеволіла? Галарре, вели їй припинити!

— Thaess!— скрикнула Торув’єль і штовхнула відьмака ще раз. Високий сеїдхе сильно рвонув струни, одна з протяжним стогоном лопнула.

— Досить! Досить, о боги!— нервово крикнув Жовтець, смикаючись у путах.— Навіщо ти знущаєшся з нього, дурна дівко! Дайте нам спокій! А ти дай спокій моїй лютні, чуєш?

Торув’єль повернулася до нього зі злою гримасою на потрісканих губах.

— Музикант!— проворчала вона.— Людина, а музикант!