Анджей Сапковський - Останнє бажання

Ну й що? Ліліє не Ліліє, а ваш дідько — це сильван. Істота надзвичайно рідкісна, але розумна. Я його не вб'ю, тому що мій кодекс цього не дозволяє.

— Коли він такий страх як розумний,— проговорив Дхун,— то спробуйте його на цей самий розум взяти.

— І вірно,— підхопив Кропивка.— Якщо в дідька є розум, виходить, він краде зерно по-розумному. То ви, пане відьмак, дізнайтеся, чого йому треба. Адже він того зерна не жере, у жодному разі — не стільки. То навіщо йому зерно? Нам на зло, чи як? Чого він хоче? Довідайтеся й виженіть його з округи яким-небудь відьмацьким способом. Зробите?

— Спробую,— зважився Геральт.— Але…

— Але що?

— Ваша книга, дорогі мої, застаріла. Розумієте, куди я хилю?

— По правді-то,— буркнув Дхун,— не дуже.

— Я вам роз'ясню. Отож, шановний Дхуне, шановний Кропивко, якщо ви думаєте, що моя допомога обійдеться вам у срібний гріш або півтора, то глибоко помиляєтеся.

5

— Агов!

У заростях почувся шурхіт, гнівне «ук-ук» і потріскування жердин.

— Агов!— повторив відьмак, завбачливо сховавшись.— Покажись-но, лісовику!

— Сам ти лісовик!

— Тоді хто? Чорт?

— Сам ти чорт!— козеріг виставив голову з конопель, скалячи зуби.— Чого треба?

— Поговорити хочу.

— Смієшся, чи як? Думаєш, не знаю, хто ти такий? Хлопці найняли тебе, щоб мене звідси викинув, еге?

— Вірно,— спокійно погодився Геральт.— Саме про це я й хотів поговорити. А раптом — домовимося?

— Он воно що!— промекав дідько.— Хочеш відскіпатися малою ціною? Без зусиль? Зі мною такі штучки не пройдуть, ме-е-е! Життя, чоловіче, це змагання. Виграє кращий. Хочеш у мене виграти — доведи, що ти кращий. Ніж базікати — давай влаштуємо змагання. Переможець диктує умови. Я пропоную перегони звідси до старої верби на дамбі.

— Не знаю, де дамба й де стара верба.

— Якщо б знав, я пропонувати б не став. Люблю змагатися, але не люблю програвати.

— Це я помітив. Ні, не станемо грати в наздоганялки. Спекотно сьогодні.

— Шкода. То, може, позмагаємося в чому іншому?— дідько ощирив жовті зуби й підняв із землі великий кругляк.— Знаєш гру «Хто голосніше гукне»? Чур, я гукаю перший. Закрий очі.

— У мене інша пропозиція.

— Ну, ну?

— Ти заберешся звідси без змагань, перегонів і гукання. Сам, без примусу.

— Засунь свою пропозицію a d’yeabl aep arse,— дідько виявив знання Старшої Мови.— Нікуди я не заберуся. Мені й тут добре.

— Але ти тут вже занадто начудив. Переборщив з жартами.

— Duwelsheyss тобі до моїх жартів,— лісовик, виявляється, знав і мову краснолюдів.— І ціна твоїй пропозиції така ж, як і duwelsheyss’у. Нікуди я не заберуся. Інша річ, якщо переможеш у якій-небудь грі. Дати тобі шанс? Пограємо в загадки, коли не любиш силових ігор. Зараз я тобі загадку загадаю, якщо відгадаєш — виграєш, а я піду. Якщо ні — я залишуся, а ти заберешся. Ну, напруж мізки, бо загадка не з легких.

Не встиг Геральт заперечити, як дідько мекнув, затупотів копитцями, мазнув землю хвостом і продекламував:

Пухкенькі стручечки, рожеві листочки,

Росте в м'якій глині, поруч зі струмочком.

На довгій стебелині у крапинку цвіт,

Не давай коту, бо він зразу з’їсть.

— Ну що це? Угадай.

— Уявлення не маю,— байдуже зізнався відьмак, навіть не намагаючись подумати.

— Кепсько. Ти програв.

— А вірна відповідь? У чого бувають… гм… у крапинку стручечки?

— Капуста.

— Слухай,— буркнув Геральт,— твої жарти починають нервувати мене.

— Я попереджав,— зареготав дідько,— що загадка не з легких. Сорт такий. Що вдієш, я виграв, залишаюся. А ти йдеш. Низько кланяюся.

— Хвилиночку,— відьмак непомітно засунув руку до кишені.— А моя загадка? Напевно, у мене є право на реванш?

— Немає,— запротестував дідько.— Навіщо? А раптом я не відгадаю? За дурня мене маєш?

— Ні,— похитав головою Геральт.— Маю тебе за злобливого, зарозумілого йолопа. Зараз пограємо в зовсім нову, невідому тобі гру.

— Невже? Ти диви! Ну й що ж це за гра?

— Гра називається,— повільно вимовив відьмак,— «Не роби іншому те, що тобі самому неприємно». Закривати очі не обов'язково.

Геральт нахилився, розмахнувся, у повітрі різко просвистіла дюймова металева кулька й із дзенькотом гепнулася дідькові точно між рогами. Сильван звалився як підкошений. Геральт щукою ковзнув між жердин і схопив дідька за кошлату ногу. Лісовик забебекав і брикнувся, відьмак прикрив голову передпліччям, але в нього однак задзвеніло у вухах, тому що дідько, незважаючи на незграбну фігуру, брикався із силою розлютованого мула. Геральт спробував схопити копита, але не зумів. Козеріг розійшовся, заколотив по землі руками й брикнув його знову, цього разу прямо в чоло. Відьмак вилаявся, відчуваючи, як нога дідька виривається з його пальців. Обоє вони, розчепившись, покотилися в різні боки, із тріском вивертаючи жердини й заплутуючись у пагонах конопель.

Дідько підхопився першим і кинувся на відьмака, опустивши увінчану рогами голову. Але Геральт уже твердо стояв на ногах і легко ухилився, схопив лісовика за ріг, міцно рвонув, повалив на землю й притис колінами. Дідько мекнув і плюнув йому в очі, та так, що цього не посоромився б і верблюд, що страждає слинотоком. Відьмак автоматично відступив, не відпускаючи, однак, дідькових рогів. Лісовик, мотаючи головою, брикнув його двома копитами відразу і — що найдивніше — обома поцілив. Геральт дико вилаявся, але рук не розтиснув. Підняв дідька із землі, припер до тріскотливих жердин і з усією сили копнув ногою по кошлатому коліну, а потім нахилився й наплював йому прямо у вухо. Диявол завив і заклацав тупими зубами.

— Не роби іншому… — видихнув відьмак,— що тобі неприємно! Продовжуємо гру?

— Блеблебле-е-е!— дідько булькав, вив і плювався, але Геральт міцно тримав його за роги й притискав голову донизу, тому плювки попадали дідькові на власні копита, що здіймали хмари пилу й трави.

Наступні кілька хвилин пішли на бурхливу метушню, обмін лайками й стусанами. Геральт якщо й міг чомусь радіти, то винятково тому, що ніхто його не бачить, тому що картинка була насправжки кретинською.

Черговий стусан розняв їх і розкидав у різні боки, у гущавину конопель. Дідько знову випередив відьмака — підхопився й кинувся навтьоки, помітно накульгуючи. Геральт, важко дихаючи й витираючи обличчя, кинувся навздогін. Вони продерлися крізь коноплі, влетіли в хміль. Відьмак почув тупіт коня, що мчав галопом. Звук, якого він чекав.

— Тут! Жовтцю! Я тут!— крикнув він.— У хмелю!

І тут