Роман Іванович Іваничук - Манускрипт з вулиці Руської

ніхто ж бо не бачив, хоч знали про це всі, чортівсько-відьомських шабашів. Вона скрадливо поп'ялася вгору й зупинилася в тіні дерева, куди не сягало примарне світло зеленого вогнища.

Біля ватри, в яку малі, з свинячими мордами чорти підкидали людські кості, за високим корчуватим пнем стояв Люцифер у чорній сутані, з крученими, мов у волоського барана, рогами; Абрекова пильно приглянулася і мало не вискнула з подиву: в Люцифера було обличчя архієпископа Соліковського, він виглядав достоту так, як його малювали на листках невідомі малярі, той листок і нині вранці висів над вікном Абрекової; і нічого тут дивного, що в Соліковського сатанинський лик — на Руській всі називають його Вельзевулом, ще й кажуть, що чорти в нього шпіцлями служать. Поруч з Люцифером-Соліковським стояв у чорній рясі з білою пелериною, теж з рогами, тільки меншими, патер Лятерна: вельможні магістратські райці на чолі із старостою Єжи Мнішеком і бургомістром Вольфом Шольцем, утворювали півколо, з-під їхніх кунтушів виглядали закручені хвости; неподалік шкребли цвяхами по пилках музиканти з синіми, як пуп, пиками, тарабанили шматками бляхи, гупали хвостами в бубни; довкола вогню гасала нечиста сила, а коли музика на мить стихла, чорти кланялися Люциферові, згинаючись до нього задом.

Люцифер сміявся. Задоволений, що диявольський сонм так добре його веселить, він ударив залізними вилами в пень, дві цівки вина фонтаном бризнули з нього; музика вмовкла, нечисті нахилялися, пили, хлебтали, вмивалися вином, купалися в ньому, а, сп'янівши, почали плювати на хрест, котрий склепали тут-таки з двох балок.

Тоді щось у повітрі загуділо — Абрекова аж пригнулася, — і біля вогнища опустилися дві винні бочки, з них злізли брати Бялоскурські, теж з рогами, і поштиво поклонилися задом Люциферові, а потім підійшли й разом поцілували його в сідницю.

Радісний регіт пролунав над Кальварією, видно, Бялоскурських тут нетерпляче очікували, без них ще й не починався справжній шабаш; їм підносили кухлі з вином і по кружальцю смажених гадюк, вони пили й жерли, а коли наситилися, Люцифер підніс догори залізні вила.

Вдарила музика, від неї можна було оглухнути, пролунав спів, схожий на гавкіт песячої зграї, а тоді з темряви вийшли до вогню довговолосі й гарні, голі, як мати родила, відьми, і серед них Абрекова впізнала пухкеньку Дорогу Лоренцовичеву і свою безпутну прекрасну Льонцю.

Абрекова скрикнула і побігла вниз, де залишила мітлу, мітли не було, кошмарний страх огорнув жінку й вона прокинулася.

— Свят-свят, — перехрестилася, — де ж то тепер моя бідна Льонця?

Патер Лятерна припав вухом до дверей бенкетного залу, в якому засідало братство Магдалини: тихе шемрання перебивав глухий далекий голос. Здивувався: час уже вечірній, братська молитва давно повинна закінчитися, він дослухався гамору й дзенькоту келихів, та жоден веселий звук не втішив його вухо; Лятерна з душевною скрухою усвідомив, що старий тхір, напевне, зводячи перед смертю порахунки із своєю совістю, задумав перетворити веселе братство земних утіх у добропорядне, повздержливе й покутне, на кшталт братства Божого тіла, в якому рятують свої душі фанатики, злидарі або дивачки, подібні до покійної Грети Рогатинцевої.

Він з відчаєм глянув на прекрасну Льонцю, тихо відхилив двері: у глибині зали возсідав у фотелі Соліковський, пани й дами стояли, схиливши голови у напускній покорі, слухали архієпископа; той говорив поволі, але владно, і, вслухаючись у зміст його мови, патер остаточно ствердив: покинь надії на веселіє й утіхи всяк сюди нині входящий.

— Ахіллес учився в кентавра Хірона — напівлюдини і напівзвіра, — наростав голос Соліковського. — Чому ви відвернулись від цієї науки? Чому й досі, будучи людьми, не стали лютими звірами? Гріха боїтеся? Гріх для вас не існує! йдіть проти законів совісті, милосердя, людинолюбства, всі ваші вчинки будуть похвали гідними, якщо вони служитимуть одній меті — окатоличенню всього світу. Чому ми, пане Мнішек, програли — так, програли! — московську війну? Чому польська шляхта, яка веде свій родовід від сарматів, не зуміла приборкати московське плем'я? Бо ми не знаємо науки кентавра Хірона. Як люди ми не володіємо мистецтвом обдурювання і облудництва, яко звірі телятами єсьмо, а не тиграми. Чи могли ми виграти цю війну, коли не зуміли вбити в собі добросердечність, яка точить нашу мужність, мов шашіль дерево? Коли ми виводили єретика на майдан, щоб його народ побив камінням? Чому досі не переконали кожного католика, що вбити схизмата — це доброчинство перш за все для нього самого, бо чим довше житиме на світі схизмат, тим більше нагрішить! Король не дав права цього робити? Хай і так. Але він і не накаже розшукувати того, який пустить з димом єретицьку божницю!

Шемрання в залі стихло зовсім, проповідь Соліковського будила в людей, які зібралися тут для розпусти, звіра, жадаючого крові: в чоловіків стискалися кулаки, жінки хилили голови, готові благословляти мужів на кровожерство. Льонця дивилася на них з дверей і впізнавала. Серед мнішеків, шольців, соліковських вона розпізнавала добропорядну й побожну Дороту Лоренцовичеву — нічого дивного. Льонцю не здивувало навіть те, що на зборах християнського братства поруч із Мнішеком стоїть іудейка — жона сеньйора єврейської гміни Нахмана Ізаковича Золота Роза, яку євреї нарекли святою — все це давно зрозуміле: світ у своїй бридоті звичайний і буденний, але Льонця помітила, як проповідь архієпископа вимальовується жорстокістю на обличчях присутніх, вона згадала бал у кам'яниці Гуттера — це ж ті самі, які чотири роки тому вбили її Антоніо!

Подалася назад, готова стрімголов утікати з замку, але в цю мить з гурту виступив уперед високий чоловік; піднявши вгору затиснутий кулак, він вигукнув:

— Я буду палити!

Льонця впізнала: був це Янко Бялоскурський.

— Absolve te[56], — проказав урочисто архієпископ. — Як я втомився, дорогі мої... Усе своє життя воюю за могутність католицької церкви... Принесіть вина. Пийте, веселіться, бо лихо йде до нас, і може таке статися, що для веселощів потім не буде часу. Gaudeamus![57]

Патер Лятерна полегшено зітхнув: хвалити бога, його ексцеленція видихнувся... Кого він закликає до війни за апостольську церкву? Трухлявих патриціїв і їх наложниць, які прийшли сюди офірувати не дух, а тіло? Залиште, ваше священство, ці справи нам, єзуїтській колегії, ми знаємо науку Хірона й прищеплюємо її молодим дужим юнакам» які завтра без ваших закликів підуть на майдани, увійдуть в доми, в душі, серця і випалять вогнем і мечем схизму. Лишіть це нам, не беріть на себе забагато, відступіть нарешті молодшому місце, ви бо вже порохня. Починайте бенкет,