Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний

чужа! Іноземна! Ну, як для нас із вами польська чи чеська! Ні, звісно, вони все розуміли, навіть говорили каліченою російською, коли спілкувалися з кимось із нас або з начальством. Та в більшості випадків, принаймні в розмовах зі мною, яких далі було немало, Данило Червоний розмовляв українською. І я його розумів.

Та в той момент, біля пічки, ми заговорили вперше. Відповів я не відразу і теж коротко.

— Сьогодні вночі обережно.

— Чому?

— Не знаю. Просили передати.

— Хто?

У приховуванні джерела інформації я не бачив сенсу.

— Тайга. Знаєш такого?

— Блатний?

— Угу.

— Зрозумів.

Потім, коли наше знайомство з Червоним стало тіснішим, я переконався: у ту мить Данило таки все зрозумів. А сам я, виявляється, багато про що навіть не здогадувався...

А тоді, вислухавши мене, він кивнув, відвернувся, а я звівся на рівні, підпускаючи до груби чергового охочого хоч трохи відігрітися. Мені здавалося — все, свою невеличку місію я виконав. Лишалося тепер і самому не спати вночі, та про це й мови не велося: на таку жертву, як відмова від належних за табірними законами кількох годин відпочинку, я йти не збирався. Адже чужі справи, що б за ними не стояло, мене не обходили.

Виявляється, Червоний цього не знав. Чи, швидше, зовсім на життєву настанову такого собі Віктора Гурова не зважав. Бо вже за годину, коли я вкладався на нари, поруч із темряви почув тихе:

— Коли всі заснуть — перейдеш на місце Остапа.

Рвучко повернувся на голос, та, як слід було чекати,

нікого в темряві бараку не розгледів. Але прохання, точніше розпорядження, передав не сам Червоний. Досі не можу пояснити, чому вирішив підкоритися і за півгодини, коли барак пірнув у сон, обережно сповз зі своїх нар, на нижньому ярусі, та у мороці посунув туди, де розмістилися бандерівці.

Коли і як Червоний пройшов повз мене — не знаю. Надибав його місце, так само нижнє, вмостився. Дошки, як досі пам’ятаю, ще тримали залишки людського тепла. Витягнувся на спині, заплющив очі і зрозумів, що ось тепер точно не спатиму.

Що б не почалося цієї ночі, про час, коли це станеться, мені нічого відомо. Тому приготувався чекати. Потім повіки самі склепилися. Аби за, як мені здалося, мить розліпитися знову.

Я почув рип вхідних дверей. Інші не почули, бо ні про що не підозрювали. «Політичний» барак міцно спав. Час тут зупинився, бо ми вимірювали його від підйому до відбою. Я прокинувся від цього звуку, бо чогось напружено чекав. Ось і відлетів сон. Його місце зайняв страх. Не той, табірний, до якого звикаєш.

Це було липке передчуття близької та неминучої смерті.

5

Очі мої давно звикли до темряви. Не лише тут, у бараку: більшу частину року тутешні північні ночі трималися довше за день. Тому через тривале проживання в умовах ночі людський зір призвичаюється. Дехто з політичних, з тих, хто примудрився прожити тут понад п’ять років, привчився бачити в темряві, наче кіт.

Розгледіти тих, хто ковзнув до бараку, вдалося не відразу. Зрозумів лише: в кого б не матеріалізувалися ці темні постаті, вони прийшли вбивати. І рухалися саме в мій бік. Навіть не так — вони насувалися на мене.

Пригадую, що тієї ночі, вклякнувши на нарах із примруженими очима, я не відчував свого скутого жахом тіла, та свідомість працювала на повну. Не наважуючись жодним порухом видати себе, я, тим не менше, з якимось дивним мені самому спокоєм полічив рухомі тіні. Їх було десятеро, і в русі вони вистроїлися бойовим порядком, розосередившись по всьому бараку. Вони наче заполонили собою барак за якусь коротку мить і зайняли прохід, не залишивши шансу вислизнути для тих, хто раптом відчайдушно ризикнув би це зробити.

Перша постать, що рухалася скрадливими кроками хижака, була вже близько. Тепер навіть з-під напівопущених повік я розгледів писок Сави Зубанова. Ковзнувши поглядом нижче, побачив у його правому кулаку коротку заточену залізяку — піку. Мозок працював на повну котушку, і я досить легко склав два і два: Зубок та інші суки прийшли серед ночі не по мене.

На місці, де лежав я, спить Данило Червоний. І Зубок це знав, бо впевнено наближався саме сюди.

Отже, зробив я собі мітку, хтось із нашого бараку підтримує зв’язок зі «зсученою» командою. А суки, у свою чергу, мають змогу вільно пересуватися по території зони вночі, бо на їхні дії табірна адміністрація здебільшого заплющує очі, адже вони працюють в одній спайці. Тобто інформатори біля нас таки є і якщо не напряму передають відомості сукам, то через оперативну частину табору так точно.

Чому тієї миті думав саме про це — тепер не скажу. Зате точно пригадую, якою була наступна думка: моє місце в бараку — ближче до дверей, і тепер Червоний лежить за спинами Зубка та його банди вбивць. Тобто в них у тилу. Отже, бандерівець або знав, що так трапиться, або дуже швидко «прокачав» ситуацію та вжив тактичних заходів. Залишається зрозуміти, чи підставляє цей бандюга мене під ножі кримінальників, чи...

Від усвідомлення того, що Червоний послав мене на смерть замість себе, а я упокорився, з голови вилетіли раптом усі думки, окрім однієї: тепер мене заріжуть, мов свиню. Захотілось кричати, оголосити про помилку, спробувати хоч так врятуватися від неминучої загибелі. Та навряд чи Зубка і його поплічників зупинило б те, що в катавасії потрапить під гарячу руку випадкова людина. Одна або кілька. Тим не менше, я вже намірився кричати.

Але не встиг.

Важку тишу бараку раптом сколихнув гучний вигук:

— ХЛОПЦІ!

Це Данило Червоний гукнув із-за сучих спин. Від несподіванки Зубок, котрий стояв за два кроки від мене та навіть примірявся вдарити, вкляк, зігнув коліна, присідаючи, і рвучко обернувся на голос. Ніхто з нічних візитерів не готувався до організованої зустрічі — бандерівцям таки вдалося захопити їх зненацька.

Зі свого місця я лише встиг побачити, як на озброєних заточками сук із різних боків дружно кинулися бандерівці. Вони навалили гуртом та відразу, діяли мовчки й злагоджено. Рукопашна почалася стрімко, шум боротьби розбудив усіх, простір бараку вмить заполонили крики — здивування, переляку, болю.

Заціпеніння враз відпустило, і я кинув своє тіло з нар на підлогу. Та бажання лізти під нари, аби не брати участь у чужій війні, раптово зникло. Звівшись на ноги, я завмер, намагаючись зрозуміти, що відбувається в проході. Я не бажав ставати ані на бік сук, котрих привів сюди