Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний

війни знову взялися за старе, я та інші фронтовики, котрі потрапили в один табірний барак, сприймали їх як товаришів та навіть симпатизували. Особливо коли згадувати, що саме штрафників кидали вперед, на найважчі ділянки фронту, і вони, часто навіть не озброєні, таки проривалися, рвали німців мало не зубами і міцно закріплювалися на захоплених рубежах.

Проте саме тутешнім, воркутинським сукам, розраховувати на підтримку інших фронтовиків без кримінального минулого не випадало. Бо верховодив «сучим бараком» Сава Зубанов, він же Зубок, заарештований і засуджений за мародерство.

Таких у військах не любили — незалежно від того, штрафник він чи воює в загальновійськовій частині. Як я дізнався, Зубка захопили та привели в комендатуру жінки в щойно звільненому від німців білоруському містечку. Він та ще троє його подільників оббирали загиблих і не лише: на них поскаржилася зґвалтована цим кагалом дівчина-підліток, у якої під час боїв за містечко осколком снаряда вбило маму. На слідстві Зубок кричав, що ця дівчинка, як і більшість молодих жінок міста, служили німецьким окупантам, були підстилками гітлерівців, а він лише перевіряв сигнал, намагаючись затримати підозрювану та доставити в комендатуру. Звісно ж, йому ніхто не повірив: зґвалтування долучилося до фактів мародерства, і Сава Зубанов, побувавши на багатьох пересилках, врешті-решт опинився в нашому таборі. І тут оточив себе такими, як сам.

Очевидно, майору Абрамову такі, як Зубок, були вигідні. Відселені в окремий барак тамтешні суки, які мали не надто помітні, проте відчутні попуски з боку адміністрації, утворили зграю таких рідкісних покидьків, що порівняно з ними злодії, підпорядковані Колі Тайзі, справді видавалися аристократією злочинного світу. А наша невеличка група фронтовиків однозначно відмовилася визнавати Зубанова та інших «зсучених» рівними собі.

Адресоване Червоному попередження Тайги так чи інакше стосувалося складних стосунків між кримінальниками всередині табору, з одного боку, та суками й адміністрацією, з іншого. Та Коля Тайга навряд чи врахував, що до бандерівців і зокрема до Данила Червоного я сам тоді мав ставлення не надто краще, аніж до типів, подібних Саві Зубанову. І якщо смотрящий натякав на те, що бандерівцям слід стерегтися якогось виверту від табірних сук, то я міг би цю інформацію адресатові не і іередавати. Тайга цього ніяк не перевірить, бо бандерівці в таборі принципово ні з ким не сходилися, трималися окремим гуртом, навіть спілкувалися між собою виключно українською.

Тоді навіть здалося, що українці тримаються зверхньо, ніби не сидять з нами в одному бараку та не сьорбають одну баланду. Тож якби мова була не про Зубка, я, напевне, так і зробив би: хай «зсучені» з’ясовують стосунки і бандерівцями і рвуть одне одного на шматки, і від цього якось легше на душі. Ось тільки підігравати таким, як Зубанов, я не міг собі дозволити навіть у таборі.

Тож, дочекавшись, коли мешканці нашого бараку повернуться зі зміни та безсило попадають на нари, аби знайти хай невеличке полегшення у короткому табірному сні, вибрав момент та наблизився до Червоного.

Не сів біля нього. Не заговорив. Бо не мав такого наміру У вас може скластися неправильне враження про те, як саме жив «політичний» барак. Лише здається, що всі ми там — товариші у нещасті й пов’язані міцною чоловічою дружбою. Насправді тут не зібрання благородних людей. Оперативна частина табору і навіть особисто «кум» — капітан Бородін, повинні бути в курсі того, як і чим живуть засуджені «вороги народу». І стукачів серед тих, кого посадили за п’ятдесят восьмою статтею, вистачало, як у інших бараках та взагалі у табірному середовищі.

Цілком можливо, за моїми переміщеннями та контактами тоді стежили двійко цікавих очей. Власне, не за мною, а просто так, щоб потім, обпікаючи губи окропом, щедро здобреним пайковим офіцерським цукром, в зачиненому зсередини кабінеті було про що доповісти начальнику оперчастини. Чай і будь-яку іншу подачку сексот повинен відпрацьовувати, інакше не бачити йому більше гарячого чайку...

Я посунув углиб бараку, до саморобної пічки, за яку слугувала велика діжка з-під мазуту. Там доходяги мостили бляшанки з вечірньою пайкою, щоб створити хоча б ілюзію теплої вечері. Минаючи Червоного, я мимохідь торкнувся його плеча. Зрозумівши, що дотик не випадковий, Червоний, так само не привертаючи до себе уваги, повернувся в мій бік. Збоку видавалося, наче зек зручніше моститься. Але коли наші погляди перетнулися, я помітив, що на мене сторожко зиркає спідлоба товариш Червоного, який сидів на сусідніх нарах і, здавалося, пішов глибоко в себе після роботи. Його прізвище згадалося одразу, бо прикметне було — Воропай. Правда, на той час я вже знав, що бандерівці звертаються один до одного так, як звикли: у них так само заведено давати всім щось на кшталт прізвиськ. Скажімо, до Червоного, головного свого, інші зверталися Остап. Цього Воропая називали Лютим. Були ще Мазепа, Мирон, Холод, Ворон — цих прізвиськ у голові тоді не тримав, а тепер зовсім повилітали. Це ж тридцять років минуло!

Коли Лютий глипнув на мене, я зрозумів: Червоний дав знати товаришеві: з ним ввійшов у контакт чужий, що на умі невідомо, тому про всяк випадок треба готуватися. До чого? А ці люди, як второпав я згодом, коли познайомилися ближче, завжди готові до сутички, до бою, словом — дати комусь відсіч. Навіть ці кілька людей разом уже були певною організацією — ні більше, ні менше...

Давши Червоному зрозуміти, що до нього є розмова, я примостився біля вогню — благо, топити воркутинським вугіллям в’язням не заборонялося. Пічка була невеликою, грітися хотілося всім, тож довго тут ніхто не сидів — краще частіше підходити. Ось так, сидячи на втрамбованій земляній підлозі бараку, я чекав. Хвилин за десять до мене підсів навпочіпки Червоний. Розчепірив великі долоні, притулив їх до гарячого металевого боку діжки, примружив очі, та, не повертаючи голови, запитав стиха:

— Чого треба?

До речі, пізніше я мав нагоду переконатися ще в одному: як Червоний і інші бандерівці, так і прибалти, що теж становили певну спільноту і намагалися триматися біля українців, дуже погано говорили російською мовою. Тоді для мене це була дивина. Як так: хтось з мешканців Радянського Союзу не знає нашої спільної, ну, розумієте — головної мови. Господи, в мене командир танка був з Тального — це таке містечко українське є, та ви знаєте, напевне. А один інструктор на курсах — із Сум, теж українець. Так вони, і не тільки вони, чудово говорили російською.

Думав спочатку: це бандерівці так навмисне. Коли згодом усвідомив: то для них справді ця мова