Володимир Кирилович Малик - Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

із двором перебрався у Суздаль, духовенство знайшло пристановище у суздальських церквах та навколишніх монастирях, бояри — у вотчинах, а простолюдини сяк-так обладнали собі землянки і почали по велінню  князя зводити новий город.

А що ж мені?  Обтяжувати своєю присутністю Всеволода? Після того,  як згоріла над могилою нашої праведниці-матері церква Богородиця Золотоверха, там уже мене ніщо не тримало.  Я подякував вуєві Всеволоду за хліб-сіль і помандрував у далеку дорогу. Єдиною рідною людиною, що  могла і мала змогу прихистити мене, залишалася тепер сестра Євфросинія. Ось  сюди, до  тебе, сестронька, і  до  тебе, Ігорю,  і прибув я нині. Приймете — дякуватиму, не приймете — серця  на  вас  не  матиму: світ  широкий, десь  прихилюся... Піду до  двоюрідного брата  Володимира Глібовича у Переяслав. То  моя  остання надія — може, він  прийме...

3

Сумна це  була  розповідь. І хоча  Володимир намагався бадьоритися і не  показувати, як  йому  важко на  душі,  однак було  видно, що  за кожним його  словом таїться відчай і глибока  туга.

Він зітхнув  і опустив голову, уквітчану темними хвилями густого, злегка закучерявленого волосся, що  спадало йому мало  не  до пліч.

Поки він розповідав, Ярославна, не зводячи з нього  очей, мовчки ковтала сльози, а коли замовк, схопилася, притиснула  його  пониклу голову собі  до грудей  і заридала.

— Бідний братику мій! Соколику мій! Скільки ж горя  ти зазнав! То  чому  ж прямо до нас  не  поїхав, а помандрував  у Турів,  Смоленськ та Володимир! Чому  поневірявся по чужих кутках? Ми  б же тебе привітали, як брата, прийняли б з відкритими обіймами! — і підняла на  Ігоря заплакані очі.  — Правда ж,  ладо  мій  любий? Залишимо Володимира в себе?

— Звичайно ж,  дорога моя, — відгукнувся Ігор. — Хай живе  у нас  і рік,  і два,  і скільки потрібно буде.  Не  їхати  ж йому  до Володимира Переяславського. Після того,  що  трапилось між  мною та Мономаховичем у тому  зимовому нещасливому поході, навряд чи  захоче він  прийняти  брата твого, а мого  свояка.

Тут  сплеснула руками княгиня  Ольга, красна Глібівна, зобразила на  ясному личку гнів.

— Що-бо ти  мовиш, Ігорю!  Мій  брат  добрий і чуйний! Ти  його  просто не  знаєш, — та він  і комашки не  зобидить без  потреби! Тож  мені  дивно чути,  що  він  не  прийме свого  двоюрідного брата!  — І повернулася до  мужа, що  саме приклався до  кухля  з пивом. — Скажи, Всеволоде! Скажи, яр-туре!

Вона простягла руку  і погладила його  по  левиній гриві  і крутій шиї   степового тура.   Відчувши доторк її  тендітних пальців, він на мить  завмер, примружив очі від задоволення і  відразу ж  заспокоївся і  погодився з  її  думкою. Не  було випадку, щоб  цими своїми звичаями-обичаями юна  княгиня  не  приборкала свого буйного яр-тура, як  вона звикла називати мужа.

Всеволод цмокнув її в рожеву щічку.

— Звичайно, люба! Звичайно, красна моя Глібівно! Я згоден  з тобою!

— Але  ж  ти  не  чув,  про  що  я  тебе  питала, мій  туре,  — капризно закопилила губенята княгиня. — Ти  саме  дудлив пиво і не  слухав  мене!

— Справді, не  слухав, не  чув,  — відразу погодився Всеволод. — А про  що  ти питала?

— Який у мене  брат Володимир? Правда ж, добрий, чуйний і справедливий?

— Ще  б пак! А хіба в цьому  хтось сумнівається? Давай-но його  сюди  на  розправу!

— Та  ж Ігор!  Який-бо ти,  їй-богу! За  пиво ладен все  на світі  проміняти, навіть жінку!

— Що  ти, люба! — випнув груди  колесом Всеволод. — Та все  пиво світу  не  варте  твого  мізинця!

— Можна повірити! — усміхнулася Глібівна, але  тут же зашарілася від задоволення, бо слова його, як  завжди, були щирі.

Володимир Галицький з цікавістю розглядав цих закоханих  молодят, що  так  гармонійно підходили одне  одному, і в душі позаздрив їм, їхньому коханню, їхньому щастю, їхній природній безпосередності. Невідомо, який Володимир Переяславський, а Ігор  добрий! Не залишив ні молодшого брата, ні  племінника Святослава без  волості. Із свого скромного  Новгород-Сіверського  князівства  виділив першому Трубецьк, а  другому — Рильськ, і між  ними встановилася не тільки приязнь, а й братерська дружба та взаємна любов. От  би  між  усіма  князями так!  Щоб не  розбрат, не  міжусобиці  розділяли їх, а єдність і братерство панували між ними! Тоді  б не  страждала Русь, не  страждала б Україна Переяславська, Київська та  Сіверська від  нападу половців, Галицька — від угрів-хиннів, Волинська — від ляхів, а Полоцька  — від литви. Та  ба! Нема між  ними єдності, се — моє, і те моє  теж,  — сказав брат братові. Навіть батько синові каже це! Рідний батько не  виділив йому, синові, невеличкої волості  для  прокорму сім’ї,  вигнав з дому, зробив ізгоєм, як  і племінника Івана Берладника. А Ігор  так  не зробив — наділив  усіх землями.

Тим  часом Ярославна витерла сльози і пригорнулася до чоловіка.

— Дякую тобі,   ладо  мій, дякую за  брата. Гарний ти  у мене, добре  серце маєш. Я така  щаслива, що  саме  ти судився  мені!

Ігор  прихилився до  неї  і поцілував у шовкові коси. Він був також щасливий, що доля  послала йому  Ярославну, ніжну,  гарну, розумну і люблячу жону  та  матір  його  дітей, до якої  він  усе  більше й  більше прив’язувався своїм суворим серцем.

— Я ось  що  вирішив, ладонько, — сказав голосно, звертаючись і до неї,  і до всіх.  — Наш син  Володимир має  лиш п’ятнадцятий рік, —  недосвідчений ще.   Тож   Володимир Ярославич, вуй  його, живучи тут,  у Путивлі, наставлятиме його  на  путь  істинну, навчить і військової справи, і книжної  премудрості, і  життя. Як  ви,  два  Володимири? Помиритесь?

Юний Володимир Ігоревич схопився зі свого  місця, оббіг довкола столу  і поцілував батькові руку.  Очі  його  сяяли.

— Дякую,  таточку! Я  такий радий! — Потім поцілував матір  у щоку і в руку,  а вуя  — в голову. — Хочу  бути  таким розумним, як  вуй  Володимир!

Володимир Ярославич пригорнув його.

— Дякую, Ігоре!  Дякую, брате!  Ти  ощасливив мене!  Ми з юним князем знайшли вже  спільну мову.  Я довіку не  забуду твоєї  доброти!.. Каюсь, був про  тебе  іншої думки. Бо  ж усім  відомо, які  запальні, а часом несамовиті Ольговичі, — твій  дід  Олег, невтомний войник, що  все  життя  провів  у сідлі,  ворогуючи з Мономахом, твій  батько Святослав, запальний до  самозабуття, якого, бувало, хлібом не  годуй, а лиш  дай ув’язатися в котору, в битву,  твій покійний старший брат  Олег, що  погромив кочовища хана  Кзи