Данило Борисович Яневський - Загублена історія втраченої держави

За роки, що минули після проголошення державної незалежності України, вітчизняним науковцям не вдалося сформулювати несуперечливу концепцію історії як так званих «національно-визвольних змагань українського народу» у XVII ст., так і правової природи так званої «української держави», або Гетьманщини.

Типовим прикладом наукової фальсифікації та ідеологічної заангажованості на цьому герці є нарис І. Бойка[381], ґрунтований на міфах, розроблених романовськими фальсифікаторами історії руського народу, розвинутих та поглиблених фальсифікаторами радянськими. Автор згаданої розвідки ґрунтує всі свої міркування на такому бездоказовому судженні: «Звільнення від польського панування сприяло швидкому політико-правовому розвитку України, що привело до утворення держави, яка проіснувала 135 років (1648—1783). Українська держава – Гетьманщина – досягла значних успіхів. За Березневими статтями 1654 р. Українська держава і право продовжували розвиватися у складі Московської держави на правах політичної і правової автономії». Не пояснюючи ані собі, ані читачеві, де, коли, за яких обставин неіснуюча Україна звільнилася від так званого польського панування і головне, в чому це панування полягало, І. Бойко не переводячи дихання спростовує сам себе, повідомляючи, що Березневі статті діяли лише 5 років, а в 1659 р. їх замінили на Переяславські, які «ще більше обмежували суверенітет Гетьманщини». При цьому, як зазначає автор, самі по собі Березневі статті взагалі не існують, їх не було вже 1659 р., від них збереглися лише чернетки, та й то в російських архівах! «Російський уряд, – вказує далі І. Бойко, – суттєво обмежував тогочасні демократичні інститути, придушував будь-які прояви національної свідомості, волевиявлення. Завершився цей процес повним скасуванням Гетьманщини і поширенням загальноросійських державно-правових інститутів. Це зумовило русифікацію українського населення (якщо точно – московізацію русинського населення. – Д.Я.), переривало процес економічного, культурного і правового розвитку України». Попри це, сміливо вказує автор цитованого нарису, перебування під владою Москви (яка фізично викорінювала будь-які прояви національної ідентифікації русинів та релігійної – греко-католиків. – Д.Я.) було позитивним явищем: перебування у складі православної держави сприяло національному і культурному розвитку «нашого народу», припинило наступ католицизму та загарбання українських земель Річчю Посполитою, Туреччиною та Кримським ханством. Одночасно перебування під владою Москви трактується автором як «насильницьке приєднання», яке стало «справжньою трагедією українського народу»[382]. І. Бойко не дав собі ради розібратися і зі Зборівською угодою 1649 р., за якою «у межах Речі Посполитої створювалася автономія з земель Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств; на неї поширювалася виключно влада гетьмана». «Укладання договору», – вважає сучасний фальсифікатор, – означало аж ніяк не «фактичне визнання на міжнародному рівні статусу України як держави» (підкреслено нами. – Д.Я.), а перетворення Речі Посполитої, федерації двох держав (Великого князівства Литовського та Королівства Польського) і трьох народів (польського, руського та литовського) на федеративну республіку трьох держав – Польщі, Литви та Великого князівства Руського.

Очевидним є факт, що завдяки геніальному Гетьману Богдану-Зиновію цей варіант розвитку руського народу ніколи не був реалізований – Хмельницький зробив усе від нього залежне, аби віддати так звану Козацьку державу під московське ярмо. Мотив – дістати військову допомогу для війни з Польщею[383]. Оскільки легітимної держави Гетьманщини з тогочасної міжнародно-правової точки зору ніколи не існувало[384], то договір 1654 р. був укладений не між двома державами, а між московським царем та його підданим. Цитуємо за І. Бойком: «То ми, великий государ підданого нашого Б. Хмельницького, гетьмана Війська Запорізького і все наше військо Запорізьке пожалували – веліли їм бути під нашою царського величества високою рукою, згідно з давнішими їх правами і привілеями, даними їм від королів польських і вел. Кн. Литовських, і тих прав і вольностей нічим нарушати не веліли. Судитися їм веліли у своїх старшинах…» і далі за текстом.

У даному випадку автор використав шахрайський прийом – підміну понять. Після слова «їм» (а з контексту випливає, що «їм» – це ті, хто увіходили до складу Війська Запорозького) дослідник в дужках зазначає: «українцям». Тобто станова категорія «козаки» в даному випадку свідомо підмінюється категорією національною – «українці», які сформувалися, та й лише частково – хіба за 200 років після описуваних подій! Запровадивши у суспільну свідомість фальшивий силогізм: «козаки» = «українці», тобто «НЕкозаки» = «НЕукраїнці», автори, подібні І. Бойку, не зупиняються перед формулюванням тез не менш фантастичних та бездоказових, наприклад: «…у Гетьманщині була закріплена система права, що склалася в період народно-визвольної війни 1648—1654 рр. До неї входили норми Статуту Великого князівства Литовського 1588 р., Магдебурзького права, нормативних актів гетьманської влади, звичаєвого права тощо».[385]

При знайомстві з цим та подібними йому перлами, а ними пересякнуті сучасні українська ура-патріотична література та значна маса «українознавчих» студій, формується чітке враження, що їх автори за визначенням не цікавляться ані працями попередників, ані елементарним глуздом. Наприклад, ще 200 років тому В. Полетика посилався на листа Б. Хмельницького до московського царя Олексія Михайловича від 13 лютого 1654 р., в якому гетьман чітко вказував умову приєднання до Москви: «і вчинивши добровільне підданство (Московській державі. – Д.Я.) на угодах утримувати і зберігати малоросійський народ при всіх тих правах, звичаях, привілеях, вільностях, свободах і перевагах, на яких він був під Королями Польськими і Великими князями Литовськими без всякого порушення та скасування». «Угоди ці час від часу урочисто підтверджені були, – вказує далі В. Полетика, – малоросійському дворянству і народу кожним Самодержцем Всеросійським і нині благополучно царюючим Государем нашим Імператором Олександром Павловичем при вступі їх на престол»[386]. Отже, не важко дійти висновку, що «система законодавства» Гетьманщини – аж до її повного скасування – ґрунтувалася не на писаному «праві», а на: 1) волі самодержавних московських царів, яка, воля, і була джерелом права та закону для всіх їх підданих – від першого боярина до останнього холопа, та на 2) угодах гетьманів із царями.[387]

Натомість дослідження О. Гуржія малює цілком іншу, відмінну від попередньої, картину. Роботи цього дослідника є прикладом неупередженого підходу до висвітлення одного з найдраматичніших, найтрагічніших розділів історії нашого народу. Так, найбільш відоме спеціалістам та науковій громадськості дослідження[388] подає, крім обов’язкового для такого роду розвідок ґрунтовного історіографічного огляду[389], такі факти.

На середину XVII ст. населення Речі Посполитої/ВКЛ сягнуло майже 5 млн осіб, у т. ч. трохи більше 3 млн на русинських землях (які мали назви не «Україна», а «Поле», «Польська Украйна», «Слобожанщина», «Ханщина», «Турецька область», «Слов’яно-Сербія», «Нова Сербія», «Новоросія», «Новоросійський край»), у т. ч. грузини, німці, московити, болгари, угорці, чехи, євреї, вірмени та ін., причому «десятки тисяч» з них загинули під час отої «Визвольної війни».