Люко Дашвар - Мати все
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ходімо, дитино. Щось ти зблідла… Ходімо. Умиєшся. Полежиш трішечки. А й то! Скільки можна святкувати? Треба й перепочити…
Іветта стисла губи від наглої няньчиної самодіяльності, але дівчина справді здавалася ошелешеною, тому вона лише видушила схвильовану усмішку і сказала жертві надобраніч, побажала щасливих снів і здійснення найзаповітніших мрій.
– Я теж хочу спати, – сказав Платон. – Добраніч, мамо. Завтра можна буде одружитися?
– Добраніч, синку. Поговорімо зранку, – якомога спокійніше відповіла Іветта.
Обійняла сина, поцілувала в щоку і, коли двері Платонової кімнати зачинилися, стрімко – пожежа! – подалася до своєї спальні. Замкнула двері й тільки тоді розридалася тихо і гірко.
– Мамо… – шепотіла, мов божевільна. – Не можу більше! Дай мені сил!
Присіла біля столика – ніяк не заспокоїться. Думки в минуле понесли. 1958 рік. Обліплений мухами барак для переселених на околиці забутого Богом, часом і владою казахського містечка Абакумівка. Мама, уже не розплющуючи очі, шепоче: «Марто! Хай Іветта принесе мій мереживний комірець. Я мушу мати пристойний вигляд, коли прийде лікар»… Ось дев’ятирічна Іветта з жахом спостерігає за старшою сестрою Мартою: яка ж вона смілива! Стала біля труни, нахилилася до мами, поцілувала її в німі вуста, приклала до маминих грудей мереживо: «Ти така красуня, мамо!»…Ось Марта штовхає малу Іветту до вагона, шепоче грізно: «Тільки посмій зістрибнути! Мамі пожаліюся!» – «Мама померла! – плаче Іветта. – Навіщо ти відсилаєш мене до тітки, Марто?» Старша сестра обнімає її, очі сухі: «Плачеш? Мама помирала – і не плакала! І ти не смій! Бо пропадеш!»
Іветта завмерла. Тремтячою рукою витерла сльози, прошепотіла затято:
– Не буду, Марто. Царство небесне…
О восьмій ранку першого січня, коли звичайні громадяни лишень укладалися спати, Іветта Андріївна Вербицька прямувала до клініки, щоб перевірити стан хворих і тверезість чергового медперсоналу. Вранішнє порожнє місто скидалося на забуте горище, завалене скринями, комодами й шафами, переповнене секретами, таємницями й справжніми кістяками. Іветта йшла безлюдною вулицею, та морозне повітря не бадьорило – розслабляло думки – і тіло. Оце лягти просто в сніг, заплющити очі й усміхнутися. Ніяких зусиль. Не треба поспішати, весь час тримати спину прямою, погляд пихато-наїжаченим, щоб нікому й на думку не спало… пожаліти її.
Іветта озирнулася – нікого. Видихнула, опустила розправлені плечі. Спина зігнулася серпом – й Іветта Андріївна Вербицька в розкішній шубі враз перетворилася на звичайну виснажену роками й бідами бабусю.
Розділ 6
На ранок першого січня Ліда збила температуру і хоч заслабла вкрай, але почала збиратися до матері. П’яний Стас хропів на килимі. Як ото горлав під куранти: «Моє бажання… Я бажаю…», так щось пробурмотів собі під носа, запив бажання горілкою й мовчки завалився. І досі не очуняв.
Ліда не розуміла, та й не намагалася зрозуміти, що її спонукає, чому цього ясного ранку вона так настирливо натягує одяг на спітніле хворе тіло. Інстинкт самозбереження штовхав у єдине місце на землі, де сама її кров, сама лише причестність до фамілії застовпила їй прихисток від народження до скону. У материну оселю.
Сережки з обсидіаном прихопила. Подарунок Іветті. Привід. А можна й без приводу. Ліда привітає маму й брата з Новим роком, нянька заварить трави і до вечора приведе до ладу її дурне, податливе, жадібне до оргазму з незнайомими чоловіками тіло й безпорадні полохливі думки.
Одяглася. Вирішила поновити сили черговою пігулкою, та руки тремтіли – ніяк не відшукати потрібної. І дурне в голову. Поставила перед собою великий скляний кухоль, повідкривала всі упаковки з пігулками, повкидала всі ліки з аптечки до кухля. Як усі разом випити – так і дух геть.
– Температуру зіб’ю! – сміялася власним дурним думкам. – До остаточного, повного нуля!
Рукою смик – кухоль додолу. Навколо п’яного Стаса – наче хто святкове конфетті по килиму розсипав. Зіп’ялася на ноги й пішла до матері.
Двері відчинила Ангеліна. На Ліду глянула – й очі на лоба.
– Лідусю, дитино, що з тобою? Гориш! Гориш, люба.
– Не помру, – прошепотіла Ліда. – Нумо, нянько. Лікуй мене своїми травами. Із тобою до вечора побуду.
– Ой, святі-грішні, – зітхнула нянька. – А ще лікарка!
– А де мама? Як Платон?
– Доброго ранку, – почула від дверей вітальні.
Ліда озирнулася. На порозі стояло невисочке худе дівча – коса довга, очі насторожені, на зап’ястку смішна золота браслетка теліпається.
Ангеліна заметушилася.
– Раюшко? А ти чого оце так рано встала? Ішла би ще відпочивати, а ми тут…
Дівча губку закусило, кивнуло і вже ступило крок, та Ліда раптом почервоніла до скронь, відштовхнула няньку.
– Ти… звідки?! – прошипіла так люто і вороже, що Ангеліна пополотніла.
– Та мовчи, Лідусю! Зараз я тобі все поясню. Це ж наша Рая… Вона тепер…
– Ти звідки?! – Ліда тремтіла і геть не розуміла власної люті.
– Із села, – прошепотіло дівча й уклякло.
Ліді – чорне в очі. Така мряка навкруги, що й власних думок не прочитати. Тільки у грудях щось колотиться, назовні рветься. Хитнулася, пішла до братової кімнати. «Знайшла мама ляльку. Привезла. Не хочу! Платон мій! Мама ж знає: ніхто так про Платона не піклуватиметься, як я!» За спиною белькотіла Ангеліна, не знала, що вдіяти:
– Раюшко, а це Платонова сестричка. Лідуся. Вона в нас лікарка… Вона в нас – золоте серце. Ти б до кімнати своєї йшла, дитино, а я зараз…
Дівчина опустила голову, посунула до рожевої клітки з легкими, як мрії, занавісками. Казкова новорічна ніч закінчилася. Усе ставало на свої місця. У розкішній квартирі красивої пані з’явилася тремтяча від люті молода жінка, і варто було лише глянути їй в очі, щоб зрозуміти: вона зробить усе, щоби тут і духу Раїного не лишилося. А Рая знала… Хіба може таке бути, щоби її тут усі любили і навіть гроші мамці дали, так що та дозволила привезти Раю в ці розкоші? Це ж, як Рая втече, так мамці, певно, доведеться гроші віддавати? А звідки? Пропила давно! Їй хоч мільйон дай – проп’є й не гикне. І що тепер робити? Додому ходу нема – мамка вб’є! Зіщулилася на білому килимку біля ліжка. Губку закусила.
– От циганка клята… – прошепотіла недобре. Авжеж. Та нервова жінка ненавидить Раю не через новий светрик із Міккі Маусом і ще цілу купу обновок, не через те, що красива пані поселила її у просторій кімнаті і не дозволяє допомагати Ангеліні на кухні. Вона ненавидить Раю за те, що її… полюбив Платон. Аж сльози на очі: та хоч убийте її, хоч убийте! Не хоче від нього!
Платон спав. У
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мати все», після закриття браузера.