Юліан Семенов - Аукціон

Ростопчин вийняв довгу записну книжку, крім телефонів та адрес, вклеєна сторінка для пам’яті на кожен день, — що робити, кому подзвонити, кому написати; чудово дисциплінує; швидко перегорнув сторінки, набрав паризький номер:

— Франсуа? Жак? Та невже? Твій голос дуже схожий на батьків! Як справи? Невже?! Поздоровляю. Ні, з Лондона. Так, триденний ваканс, хочу повеселитись. А де батько? Он як… Там є телефон? Так, зараз. Хвилинку, пишу.

— Диктуйте, — проскрипів Грешев; перо (саме так, працював гусячими перами) в руці, стосик маленьких аркушиків паперу поряд, все продумано, той, хто запізнюється — бодай у чомусь, — приречений на загибель самим ритмом тутешнього життя.

— Шістсот тридцять сім, вісімдесят два, тридцять…

Хто? Мадам Фрелль? Вона жива?! Та невже?! Командор почесного легіону?! Але вона моя помічниця, чому ж я досі тільки офіцер легіону? Яка несправедливість! Поскаржуся Міттерану! Хоч йому не до мене, обіймаю, мій друже, до побачення!

Ростопчин поклав трубку, пожував губами:

— Пане Грешев, зрозумійте мене правильно… Де ви були в період з тридцять третього по сорок п’ятий роки?

Грешев усміхнувся.

— Запитання правомірне. Я виїхав з Німеччини в тридцять третьому. У Франції жив до сорокового. Потім у Лондоні. В міру своїх сил допомагав боротьбі проти Хітлера. Ви хочете сказати про те, хто саме викрав Врубеля? Остерігаєтесь, чи не був я зв’язаний з наці? Ні, не був, я їх ненавиджу…

Ростопчин повернувся до Степанова.

— Ти не розмовляєш по-французьки?

— Ні.

— Я не пригадую, чи знає Франсуа англійську… А зрештою, говоритимеш мені, я перекладу.

Він набрав номер, попросив до апарата мадам Фрелль, довго поздоровляв її, обіцяв прилетіти в Париж на уік-енд у кінці наступного місяця, потім попросив Франсуа; зразу заговорив про справи:

— Слухай, ти розмовляєш по-англійськи? Слава богу, я передам трубку моєму другові, він розповість тобі все, а ти даси йому безплатну пораду. Якщо ти став скнарою і не працюєш без гонорару, я прилечу в Париж, відвезу в «Крейзі хоре», і ми будемо квити, — він простяг трубку Степанову. — На, Митю, цей Франсуа — геній юриспруденції, тільки не говори сумбурно, намагайся бути послідовним.

— Добрий вечір, — привітався Степанов, — я хочу вам пояснити суть справи. З одного нашого музею було викрадено картину відомого художника — Вруб…

— Пробачте, ви не відрекомендувалися, — перепитав його Франсуа.

— Моє прізвище Степанов, я російський літератор.

— Давно живете на Заході?

— Я живу в Москві.

— Можна попросити князя?

Степанов дав трубку Ростопчину, шепнувши:

— По-моєму, він боїться розмовляти зі мною.

Ростопчин поморщився, досадливо махнув рукою — «не мели дурниць».

— Франсуа, це мій друг… Що? Ні. Так, упевнений. Значить, у мене є підстави… Ні, я не розумію тебе… Що? — він довго слухав те, що йому говорив Франсуа, потім перебив його; голос став сухий, якийсь навіть застуджений. — До побачення, Франсуа, я роздумав приїжджати до тебе…

Поклавши трубку, він сказав, ні на кого не дивлячись:

— Він виставив свою кандидатуру… Йому незручно…

Грешев подав голос:

— Будь проклятий той час, коли помер де Голль…

Ростопчин посидів у задумі біля телефону, потім знову заходився гортати свою книжку; подзвонив у Люксембург.

— Мадлен? Здрастуй, це я. Спасибі. А ти? Чудово. Де Олександр? Слава богу! Передай йому трубку, в мене невідкладна справа… Здрастуй, «Кинджал», це «Ейнштейн». Нічого. А ти? Та невже? Молодець. Послухай, я передам трубку рос… радянському письменникові Степанову. Він щойно з Москви, на кілька днів… Це мій друг… Йому… Нам потрібна консультація. Ти можеш його вислухати? Спасибі, я був певен. Ти розмовляєш по-англійськи? Нічого страшного, він теж не місіс Тетчер…

Ростопчин полегшено зітхнув, пояснив Степанову:

— Це адвокат провідних банків; диявол; знає все.

— Добрий вечір, містер «Кинджал», — Степанов чомусь усміхнувся трубці. — Я розповім про все по пунктах. Можна? Спасибі. Отже, в сорок другому році нацисти вивезли з Ровно три тисячі дев’ятсот сорок три картини європейських і російських художників. Картини зникли. Так. Жодної не знайшли. Так. Але завтра на аукціоні на продаж виставляють полотно нашого художника Врубеля, яки… Що? Я проспеленгую: «В», як «Відень», «Р», як «Рейк’явік», «У», як «Умберто», «Б», як «Брюссель», «Е», як «Едінбург», «А», як «Лондон», — швидко говорив Степанов. — Так, росіянин, від слова «врубать»… А по-польськи його прізвище означає «Горобець». Полотно вивезли з музею дванадцятого липня сорок другого року, про що є відповідний документ… Так, радянський… На титульному боці полотна, можливо, збереглися цифри «12-764». Це клеймо ейнзацштабу рейхсляйтера Розенберга… Так, саме той… Ні, він був рейхсміністром східних територій на той час… Так, на жаль, це все, що в нас є… Ми маємо намір заявити в «Сотбі», що картина викрадена, й зажадати її повернення… Ні. Більше нічого… Сьогодні мали надійти документи про тих людей, які пакували картину, вивозили її до рейху, передавали на збереження в соляну штольню, з описом і розпискою, але, на жаль, цих паперів ми не одержали… Від німця… Його прізвище Золле. Ні, із Заходу… Чому? — Степанов закрив мембрану долонею, шепнув — Він каже, що документів у нас замало…

— Спитай його, що буде, коли ми все-таки заявимо про факт викрадення, — сказав Ростопчин.

— Не треба про це, — Грешев похитав головою. — Краще я вам поясню, що може статися, коли ви виступите з такою заявою…

— Будь ласка, спитай, що може бути, — Ростопчин повторив роздратовано, а тому дуже чемно.

— Добре, а коли я все-таки заявлю завтра в «Сотбі», що вони торгують краденим? — спитав Степанов.

— «Сотбі» — могутня фірма, — відповів «Кинджал». — Вони працюють напевне. Тут щось не так… У кращому разі картину знімуть з торгів і призначать експертизу, в гіршому — вас притягнуть до суду за зловмисний наклеп; штраф може бути колосальний.

— Зараз, хвилинку, я передам князю, хвилинку.

— Економ час, — сказав Ростопчин, — дай трубку, я йому подякую; я тобі надзвичайно вдячний, «Кинджал», цілуй своїх, жду в гості, до побачення, ти був дуже люб’язний.

Поклавши трубку, поцікавився:

— Ну? Що він сказав?

— Або експертиза, або суд з колосальним штрафом, — відповів Степанов.

— Не вірю, — кинув Ростопчин. — Ти нікого не ображаєш, ти просиш провести розслідування…

— Вельмишановні панове, — проскрипів Грешев, — вам ні про що не говорить прізвище Дерінг?

— З філіалу «Дрезднер банку» в Швейцарії? — спитав Ростопчин. — Хайнц Дерінг?

Грешев підвівся зі свого царського стільця, підійшов до стелажа і взяв одну з численних папок:

— Я боюся смерті лише тому, що жалію оці свої цінності. До кого вони потраплять? Онуки продадуть їх з молотка, вони не розмовляють російською, а заплатять їм добре… Якби все пішло хоча б в один інститут… Ні, не Хайнц. Його