Люсі Мод Монтгомері - Блакитний Замок

ошалів через сварку зі своєю дівчиною. Тільки Барні — ще й страх впертий дурник. Завжди такий був. Ніхто ніколи не міг примусити того хлопця зробити щось таке, чого він не хотів. Від самого його народження. А при тому — спокійний чемний хлопчина, еге ж. Добрий як золото. Бідна його мати померла, як він мав усього два роки. Я тоді якраз почав робити гроші на своєму Бальзамі для Волосся. Побачив був формулу уві сні. Уві сні приснилася, еге ж. Гроші крутилися. Барні мав усе, чого хотів. Я посилав його до найліпших шкіл — приватних шкіл. Я хотів зробити з нього джентльмена. Сам-то я не мав такого шансу. То й хотів, щоб він мав усі шанси. Він перейшов МакГілл[59]. З відзнакою і все таке. Я хотів, щоб він студіював право. А він волів журналістику і щось подібного. Хотів, щоб я купив йому газету або поміг йому видавати, як він то називав, «справжній, вартий уваги, чесний і доброякісний канадський журнал». Мабути, я б йому й поміг — я завжди робив те, чого він хотів. Чи ж я мав ще для кого жити? Я хотів, щоб він був щасливим. А він не був. Чи ви цьому повірите? Він ніколи не жалівся. Але я завжди чув, що він нещасливий. Мав усе, чого лиш хотів, — гроші, скільки треба, — мав свій рахунок у банку, — подорожі, — весь світ оглянув, — а щасливий не був. Аж поки не закохався в Етель Траверс. Тоді був щасливим, — якийсь час. Недовго.

Хмара закрила сонце і велика холоднява лілова тінь швидко просунулася над Міставіс. Торкнулася Блакитного Замку — прокотилася над ним. Валансі здригнулася.

— Так, — сказала вона з хворобливою жадібністю, хоча кожне слово розтинало їй серце. — То — яка — вона — була?

— Найгарніша дівчина Монреалю, — відповів доктор Редферн. — Гарна, як намальована. Га? Золоте волосся, — блискуче як шовк, — величезні оксамитові чорні очі, — шкіра як троянда з молоком. Чи ж дивно, що Барні закохався? І голову мала на плечах. Не якась там малопера гуска. Б.М. МакГілла[60]. І доброго роду. З порядної сім’ї. Тільки що в кишені вітер свище. Га! Барні просто здурів через неї. Щасливішого молодого дурня світ не бачив. А тоді все розлетілося.

— А що трапилося? — Валансі зняла капелюшка і почала машинально колоти його шпилькою, — то проколювала, то виймала. Щасливчик муркотів поруч з нею. Банджо підозріло стежив за доктором Редферном. Ніп і Так ліниво каркали між сосен. Міставіс вабив до себе. Все було як звичайно. Ніщо вже не було як звичайно. Від учора пройшло століття. Вчора, такої ж години, вони з Барні їли запізнілий обід і сміялися. Сміялися? Валансі відчувала, що вона назавжди попрощадася зі сміхом. І зі сльозами — в якомусь сенсі. Надалі вона вже ні з того, ні з іншого не користатиме.

— Боже-світе, та якби ж я знав, любонько. Мабуть, якась дурна сварка. Барні просто утік — зник. Написав мені з Юкону. Що розірвав заручини, що виїхав назавжди. І щоб я не пробував його шукати, бо він і так не повернеться. То я й не шукав. Бо й що з того? Я Барні знав. Збирав гроші, бо не мав більше чим зайнятися. Але дуже мені самотньо було. Все, чим я жив, — то були малі записки від Барні. Клондайк — Англія — Південна Африка — Китай — та всюди. Я думав, що він колись та повернеться до свого самотнього старого батечка. Але от вже шість літ, як жодного листа не було. І я не мав ні словечка від нього, — аж до останнього Різдва.

— Він вам написав?

— Ні. Виписав чек на п’ятнадцять тисяч доларів зі свого банківського рахунку. Управляючий банком — мій приятель, один з моїх найбільших акціонерів. Завжди обіцяв мені, що дасть знати, як Барні випише чек. Барні мав там п’ятдесят тисяч. Ніколи ні цента не брав, аж до останнього Різдва. Чек був виписаний на торговий дім Ейнслейс, Торонто.

— Ейнслейс? — Валансі почула власний голос, що теж вимовив «Ейнслейс». Таж на її туалетному столику лежала коробка зі знаком Ейнслейс.

— Так. Великий ювелірний дім. Я подумав, — ну й рушився. Я хотів знайти Барні. Мав на те особливу причину. Було досить часу, щоб він закинув своє дурне хобі й отямився. А ще ті п’ятнадцять тисяч підказали мені, що вітер щось там навіяв. Управляючий зв’язався з Ейнслейс — його дружина з сім’ї власників, — і з’ясувалося, що Бернард Редферн купив у них перлове намисто. Його адреса — поштова скринька 444, Порт-Лоуренс, Маскока, Онтаріо. Спершу я хотів написати. А тоді вирішив дочекатися автомобільного сезону і поїхати самому. В мене руки не до письма. Виїхав із Монреалю. Вчора приїхав у Порт-Лоуренс. Запитався на пошті. Сказали мені, що нічого не чули про Бернарда Снайта Редферна, але Барні Снайт має в них поштову скриньку. А живе, сказали, тут на острові. От я й тут. А де ж Барні?

Валансі перебирала пальцями намисто. То вона носила на шиї п’ятнадцять тисяч доларів! Та ще й переживала, що Барні заплатив за нього п’ятнадцять доларів, а не міг собі цього дозволити. Раптом вона розсміялася просто в обличчя доктору Редферну.

— Перепрошую. Це так — кумедно, — сказала бідна Валансі.

— Правда? — відповів доктор Редферн, помітивши жарт, хоч не зрозумівши її. — Як я бачу, ви розсудлива молода жіночка і маєте великий вплив на Барні. Може, умовите його повернутися до цивілізації і жити як всі люди? Я маю там будинок. Великий як замок. Умебльований як палац. Хочу, щоб хтось там мешкав разом зі мною — дружина Барні, — діти Барні.

— А Етель Траверс вийшла заміж? — не до речі спитала Валансі.

— Боже-світе, так. Через два роки після від’їзду Барні. А досі вже й вдова. Гарна як тоді. Щиро кажучи, то й була моя особлива причина, щоб шукати Барні. Я подумав, що з цього щось буде. Але, звичайно, тепер все це неістотно. Байдуже. Як Барні вибрав когось за дружину, то й для мене вона добра. Я лише хочу мати свого хлопця. Думаєте, він скоро повернеться?

— Не знаю. Але думаю, що не раніше, як уночі. Можливо, зовсім пізно. А, може, аж завтра. Але я вас тут зручно влаштую. Завтра він обов’язково повернеться!

Доктор Редферн похитав головою.

— Надто сиро. Це не для мене — з моїм ревматизмом.

«Чого терпіти безперервний біль? Чому не спробувати мазь Редферна?» — процитувало бісеня,