Андрій Анатолійович Кокотюха - Таємне джерело

– Сталося, – кивнув сторож. – Нічого особливого, не смертельно. Марійка… Марія, вчителька наша, передавала, щоб ви зайшли.

– Куди?

– До них. Тобто до неї… Словом, ви знаєте, де живуть Романіви. Вона б сама зайшла, та вдома, ногу пошкодила.

– Серйозне щось?

– Бачив фельдшера. Той каже – ні, але забила сильно. Вчора, в полі, буває. Не зламала, проте забій сильний, спухло, каже. Минеться, лиш нині вона ходити не може до пуття. А в них, каже, ваші ж речі…

Хвіртку зсередини не замкнули.

Ігор штовхнув її, проминув двір, дозволив себе обгавкати псові, припнутому до ланцюга. Та собака не аж так сильно рвався кусати чужинця. Видно, злим не був, просто робив свою працю, відробляв хазяйські харчі, гавкаючи на порушників приватності. Махнувши псові, Князевич забіг на ґанок, постукав.

Не відчиняли довгенько. Нарешті зсередини почув Маріїн голос – дозвіл проходити, не замкнено, ступив до передпокою. Вона стояла, тримаючись за одвірок, балансуючи на одній нозі, другу тримала зігнутою в коліні.

– Ранок добрий, – привітався Ігор. – Оце нарешті дійшов. Речі ваші…

– Ви відразу про речі.

– Тьху, даруйте! Я ідіот – як почуваєтеся?

– Хто його знає. – Марія знизала плечима. – Жити, ясна річ, буду. Фельдшер підозрює, там тріщина може бути, але то в Кременець треба, на рентген. Як завтра легше не стане, повезе сам, машиною. Але нічо, зате сачкую. Учні в полі, вчитель на волі.

– Давно придумали?

– Щойно склалося, не повірите. – Марія засовала здоровою ногою, вмощуючись зручніше. – Дострибала оце. Проходьте.

– Ви сама вдома?

– На роботі ж усі. Тато, мама…

– Допоможу, тримайтеся за мене.

Ігор далі був у своєму ідіотському спортивному костюмі. Позичені речі тримав під рукою в оберемку, роззирнувся, шукаючи, куди б покласти сорочку і штани. Марія мовчки кивнула на лавку біля стіни, гість нарешті щасливо позбавився чужого одягу, скинув набридливі кирзаки, ступив до молодої жінки, підставляючи плече. Вона теж була в старих трикотажних штанях і легкому светрику, це все дуже не пасувало одне до одного, та натомість робило Марію зовсім неофіційною, домашньою, не схожою на суху колючу вчительку історії, з якою Ігор встиг поспілкуватися раніше.

Коли вона зіперлася на його плече, обійняла рукою, беручись зручніше, він побачив її обличчя зовсім близько. Вдихнув запах – ні, аромат, справжній аромат! – розкуйовдженого зараз каштанового волосся. Пахло не тільки воно: раптом Ігор зрозумів, що давно не обіймав жінки, навіть просто так, по-дружньому, і рука його, ковзнувши вниз по її талії, мимоволі – де там, цілком свідомо! – торкнулася краєчка тугих, налитих життям, чітко окреслених під светром грудей. Долоня пішла нижче, лягла на стегно – та рвучко, вже без всякої пристойності, сягнула назад, повернулася до грудей, безсоромно й жадібно погладила їх, оцінила округлість, ледь стиснула.

Марія не опиралася.

Мовчки стояла, дивилася на Ігоря, ніби стежила за ним, спостерігала збоку за цікавою поведінкою живої істоти. Не опиралася, взагалі не реагувала жодним чином. Її виказали очі, вони зараз були надто близько до його лиця, аби збрехати. Там теж не було покори, не читалося навіть бажання, зате світилося щось інше, те, чого Князевич не намагався збагнути, не хотів, бо прагнув у той момент лиш одного – і Марія знала, чого саме: видавали очі.

Руки обхопили його шию. Не пестили – просто взялися міцніше. Ігор легко підхопив Марію на руки, поточився, шукаючи зручнішої точки опертя, при цьому гойднув жінку, хвора нога невільно торкнулася протилежного одвірка, Марія зойкнула – тихо, але біль не приховала.

– Вибач… Чорт… вибач… Чорт забери… Пробач…

– Нічого… Ти роби, роби…

Першим поцілунком Ігор прагнув просто заспокоїти Марію. Та не стримався – губи впилися в губи, жінка відповіла, і це була не спрага, не жадання, це робилося відчайдушно, з незрозумілим поки що йому розпачем, так, ніби Марія вирішила для себе щось важливе, попалила за собою мости й не збиралася повертатися… До чого? Яка тут і тепер різниця…

Ігор поніс її на руках у парадову кімнату. Опустив на застелену вибитим кудлатим ліжником канапу, рухався обережно, наче тримав порцеляну, боячись розбити й знову зробити боляче. Марія все ще дивилася на нього тим дивним поглядом, яким спостерігають за незрозумілими та кумедними рухами істот невідомої породи. Хай там як, Ігореві з певного часу стало все одно, ким його сприймають тут, за кого його має Марія – Марічка, Марійка! – він теж не зважав на те, що буде потім.

Руки ковзнули під її светрик, забрали з тіла чашечки ліфчику.

Лишивши светр задертим, Ігор торкнувся губами її живота, не зовсім плаского, ледь округлого, з невеличкими складочками животика, з якими всі його знайомі київські жінки ведуть постійну вперту й затяту боротьбу змолоду до серйозного віку, коли вже все давно ясно й нічого не вдіяти. Її руки лягли на його потилицю, ледь притискаючи, заохочуючи, і він пестив шкіру губами, сухими, спраглими, нетерплячими.

Руки взялися за краї зовсім не потрібних тепер штанів. Потягнули їх донизу, повільно, відкриваючи сантиметр за сантиметром округлі стегна та цнотливого кольору вузенькі трусики. Просто перед очима Ігоря з’явився ну зовсім уже не придатний до моменту вишитий малюнок: синя квіточка, схожа на волошку й ромашку одночасно, і напис поруч: «Tuesday».

Князевич не надто дружив із іноземними мовами, та англійську в школі вивчав, а слово – зі шкільної програми.

Вівторок.

Так, сьогодні вівторок. Ранок вівторка, останнього вівторка цього дивного-дивного-дивного вересня.

Марія дозволила роздягнути себе лише знизу.

25

Клин клином

– Мені дуже соромно.

– Припини. То дурне.

– Ти не розумієш… Не зараз, так я просто жену сором. Клин клином, знаєш такий спосіб?

Ігор підвівся на лікті, глянув на неї. Марія лежала прямо, спустивши з канапи забиту і старанно замотану ліву ногу, праву зігнула в коліні. Говорила, дивлячись не на випадкового коханця, не на того, кому зовсім недавно, десяти хвилин не спливло, віддала себе всю стрімко й палко, нічого не імітуючи та не стримуючи криків. Очі вивчали стелю так, ніби на ній було щось таке, що треба уважно видивлятися. Говорила неголосно, рівно, навіть трошки монотонно.

У цьому вчувалося щось жертовне. Або – сповідальне. Служба дуже часто давала Князевичу змогу вислухувати зізнання, схожі як на сповідь, так і на офірування себе – людям, обставинам, нема різниці.

Хотілося курити. Але поки можна терпіти. Ігор не бажав руйнувати той крихкий місток довіри, що утворився, як він відчував, між ними тепер. Вчорашні плани бесіди з Марією Романів він не просто відсунув – засунув подалі, в далеку невидиму шухляду, без можливості скоро