Елізабет Костова - Викрадачі

відповіла я, стримуючись з усіх сил. — Мені випадає малювати дуже нечасто. Фактично, майже не випадає. Тож це почуття мені відоме.

— А відомо тобі, що то значить — думати про одне й те саме знов і знов, допоки не починає здаватися… гаразд, облишимо це, — обірвав він себе.

— Допоки не починає здаватися що? — намагалася говорити якомога спокійніше, показати йому, що я лише уважний слухач.

— Допоки не припиняєш думати про будь-що інше й нічого більше не бачиш. — Він говорив тихим голосом, а очі щомиті поверталися до дверей. — В історії траплялося так багато жахливого, в тому числі й з художниками, такими, як я, а вони просто бажали жити нормальним життям. Ти можеш собі уявити, що то значить — думати весь час тільки про це?

— Я теж іноді думаю про жахливі речі, — сказала я твердо, хоча мені здавалося, що ми якось непомітно ухилилися від теми розмови, невідомо для чого. — У кожного з нас виникають такі думки. В історії повно жахів. У житті людей повно жахів. І кожна людина, що звикла до роздумів, думає про це — особливо, якщо маєш дітей. Але ж це не значить, що тобі потрібно робитися хворим через це.

— А якщо ти починаєш думати про одну-єдину особу? Весь час!

Шкіра у мене почала братися сиротами — не можу сказати, чи то з переляку, чи то від передчуття ревнощів, чи з обох причин одразу. Ось настала мить, коли він зруйнує наше життя.

— Що ти маєш на увазі? — Вимовити ці слова було для мене не легко.

— Людину, про яку й ти мала б турбуватися, — відповів він, а очі знов забігали по кімнаті. — Але якої не існувало.

— Що? — Я відчула порожнечу у власному мозку й не могла прийти до тями.

— Піду я завтра до лікаря, — сказав Роберт сердито, неначе хлопчик, що підкоряється накладеному на нього покаранню. Погодився він, зрозуміло, лише для того, щоб я більше його ні про що не розпитувала.

Наступного дня він пішов, повернувся, поспав, потім прокинувся й сів за ленч. Я мовчки стояла поряд з ним. Питати не було потреби.

— Він не знаходить жодного фізичного захворювання… ну, взяв кров на аналіз — перевірити, чи немає анемії або чогось там іще. Але він бажає, щоб мене оглянув психіатр. — Роберт кидав слова недбало, не звертаючись прямо до мене, у них вчувалася нотка огиди, але я розуміла: він взагалі сказав мені про це тому, що був наляканий. Тепер він піде до лікарів з власного бажання. Я підійшла, обняла його, погладила по голові, по густих кучерях, по крутому лобі, відчуваючи, який дивний розум криється всередині, яке велике обдарування — у мене воно завжди викликало захоплення й подив. Доторкнулася до його обличчя. Я була закохана в цю голову, в його непокірні кучері.

— Усе буде добре, ось побачиш, — заспокоїла я його.

— Я піду заради тебе, — він вимовив це так тихо, що я ледве почула, а потім він обвив руками мою талію, нахилився й сховав обличчя у мене на грудях.

Розділ 29

1878 рік

За ніч снігу випало більше. Вранці вона віддає розпорядження щодо обіду, надсилає записку кравчині, потім виходить з будинку в сад. Їй хочеться зблизька подивитися на зарості кущів, на садову лаву. Ледве зачиняє за собою двері й відчуває під ногою перший замет, одразу забуває про все інше, навіть про той лист, що захований за корсетом. Дерево, яке десять років тому посадили перші господарі будинку, прикрашене гірляндами снігу. На стіні саду сидить малесенька пташинка, вона так настовбурчила пір’я, що на вигляд побільшала вдвічі. Шнуровані черевики Беатриси пропускають через верх сніг, коли вона проходить повз поснулі клумби, повз засохлу зелень альтанки. Все навкруги змінилося до невпізнанності. Вона пригадує, як її брати в дитинстві каталися по заметах, махали руками, хвицали ногами, жартома дубасили один одного, борсалися в снігу, а вона спостерігала за ними з вікна на другому поверсі. Їхні вовняні пальта й довгі в’язані панчохи ставали білими. Дійсно, білими?

Вона зачерпнула велику жменю снігу — ласощі, Mont Blanc[75] — рукою в рукавичці відправила до рота, проковтнула трішки холоду, який не мав смаку. Навесні клумби зробляться жовтими, оця — рожево-кремовою, а під деревом розпустяться сині квіточки, які вона любила все життя, а нещодавно пересадила сюди з могили матері. Якби в неї самої була дочка, вона вивела б її в сад у той день, коли розпустяться ці квіточки, й розповіла б їй, звідки вони. Ні — вона ходила б сюди з дочкою кожного дня, двічі на день, посидіти на сонці або в тіні альтанки, прогулятися по снігу, погратися на лаві, а ще потрібно було б зробити для неї гойдалку. Або для нього, її маленького сина. Вона стримує підступаючі сльози й сердито повертається до великого сніжного замету вздовж дальньої стіни, виводячи на ньому рукою довгий візерунок. За стіною видно дерева, а далі — коричневу імлу Булонського лісу. Якщо вона закінчить сукню служниці на своїй картині, додавши більше білого швидкими цяточками в манері, яка їй тепер подобається, це зробить всю картину яскравішою.

Тут її шкіри торкається гостреньке ребро складеного листа. Вона струшує сніг з рукавичок, розстібає теплий плащ, потім комір сукні, витягає листа, відчуваючи, що за спиною — вікна будинку, очі служниць. Утім, зараз вони мають бути дуже заклопотані — хто в кухні, хто провітрює вітальню й спальню її свекра, а він тим часом сидить біля вікна у гардеробній, не здатний побачити сліпими очами навіть її темну постать на білому тлі саду.

У листі не вживається її ім’я, лише ласкаві звернення. Її дописувач розповідає про те, як проводить свій день, про свою нову картину, про книги, що чекають на нього біля каміна, але за цими рядками вона чує його голос, який промовляє до неї зовсім інше. Вона тримає вологі пальці в рукавичках подалі від чорнила. Кожне слово листа вона вже завчила напам’ять, але їй хочеться знову побачити докази в чорних розчерках пера, в його почерку, завжди недбалому, в тому, як він ощадливо використовує кожен рядок. Це та сама невимушена прямота, яку вона бачила в його етюдах, та впевненість, що відрізняється від її власних наполегливих зусиль — впевненість, що одразу привертає увагу, навіть спантеличує. Його слова звучать так само впевнено, хіба що в них вкладено більше значення, ніж здається на перший погляд. Accent aigu, легка рисочка кінчиком пера, —