Стівен Кінг - Чорний дім

Надворі на газоні закінчується передтанцювальна програма. За столиками для пікніка більшість літніх чоловіків і жінок нашвидкуруч доїдають свої тістечка з полуничною начинкою і допивають газовану воду із сиропом. Джентльмен у канотьє з червоними підв’язками на рукавах закінчує грати «Серце і душа» — ба-бумп, ба-бумп, ба-ба, бумп-бумп-бумп — без особливої витонченості, проте досить гучно захряскує кришку фортепіано й підводиться під скупі оплески. Внуки, котрі спершу не хотіли йти на велике свято, тепер мали чудову забавку — прокрадатись повз столи й інвалідні візки, сподіваючись уникнути поглядів батьків, щоб випросити останню кульку в леді, що зодягнена в костюм клоуна й кучеряву червону перуку.

Еліс Везер аплодує піаністу і не просто так: сорок років тому він неохоче засвоїв гру на фортепіано під її керівництвом і здобув досить знань, щоб заробити кілька баксів у таких випадках, як цей, у вільний від роботи час, оскільки основним заробітком для нього є торгівля футболками і бейсбольними кепками на Чейз-стрит. Чарльз Бернсайд, котрого дочиста вимив добросердечний Буч Єркса, вирядився в стару білу сорочку та мішкуваті штани і стоїть осторонь від натовпу, у затінку великого дуба, не аплодуючи, а глузуючи. Розстібнутий комір сорочки повис навколо його жилавої шиї. Час від часу він витирає рот або колупається в зубах покоцаним нігтем великого пальця, але в основному він узагалі не рухається. До того ж має вигляд, неначе з-за рогу мішком прибитий. Кожного разу жваві онуки, пробігаючи мимо, оминають Берні, неначе їх відштовхують невідомі сили.

Між Еліс і Берні — три четверті жителів притулку Макстона, одні проштовхуються до столів, інші ходять, обпираючись на ходунки, сидять під деревами у своїх інвалідних візках, кульгають туди-сюди, базікають, дрімають, хихотять, пукають, кидають камінці, розтирають на одязі свіжі плями від полуниці, дивляться на родичів, споглядають свої тремтячі руки, дивляться в нікуди. Не більше десяти з них одягнені в картонні конусні святкові ковпаки червоного і синього кольорів — відтінків награних веселощів. Жінки з кухні почали крутитися біля стола з великими чорними пакетами для сміття. Оскільки вони мають якомога швидше прибрати стіл і підготувати його до святкової вечері з картопляного салату, картопляного пюре, картоплі під соусом, тушкованої квасолі, желейного фруктово-овочевого салату, зефірного салату і салату зі збитими вершками, а також, звичайно ж, із полуничними тістечками.

Безперечний спадковий правитель цього царства — Живчик Макстон, який узагалі нагадує скунса в пастці у брудній дірі, провів попередні дев’яносто хвилин, посміхаючись і потискаючи руки — з нього досить.

— Піте, — бурчить він, — де ти, в біса, був так довго? Починай збирати розкладні стільці, гаразд? І допомагай перемістити всіх цих людей до кімнати відпочинку. Давай, чорт забирай, рухатись далі. Уже час.

Піт починає метушитися, Живчик двічі голосно плескає в долоні, а тоді підводить простягнені руки.

— Агов, усі, — кричить він, — важко повірити, яку чудову днину Господь подарував нам для цієї прекрасної події! Хіба це не диво?

Його підтримують кілька немічних голосів.

— Агов, народе, давайте гучніше! Це прекрасний день, це прекрасний час, який ми проводимо разом завдяки допомозі й підтримці волонтерів і персоналу!

Уже трохи жвавіший шум винагороджує його намагання.

— Ось так! Агов, знаєте? Як сказав би Джордж Ретбун, навіть сліпому очевидно, що ми чудово провели час, але це ще не все! До нас завітав найкращий діджей, якого вам доводилось коли-небудь чути, — це Симфонічний Стен, великий майстер своєї справи, котрий чекає, щоб улаштувати грандіозне шоу в кімнаті для відпочинку: музика, танці аж до великого бенкету на Святі полуниці, до того ж він обійшовся нам теж недорого — але не кажіть йому, що я вам це розповів! Отже, друзі й родичі, час прощатися, і дозвольте тим, кого любите, піти потанцювати під старомодні шлягери, такі ж старі, як вони самі, ха-ха! Старомодні шлягери всі як один, як і всі ми, тут, у притулку. Навіть я вже не такий молодий, як мені того б хотілося, ха-ха, тож я, мабуть, теж закружляю в танці з якоюсь милою леді. Серйозно, друзі, нам час до танцю. Будь ласка, цілуйте на прощання своїх татусів і матусь, дідусів і бабусь. Дорогою до виходу на фортепіано «Реґтайм Віллі» стоїть кошик для пожертвування коштів: десять доларів, п’ять доларів, скільки можете, щоб допомогти нам перекрити витрати на організацію цього яскравого, світлого свята для ваших рідних. Ми робимо це з любові до них, але наша любов — це лише половина вашої.

Будь-кому з нас здалось би, що вони провели надто мало часу разом, але Живчик Макстон так не думає. Він розуміє, що дуже мало людей хотіли б затриматися довше в цьому закладі для літніх. Родичі обмінюються прощальними обіймами і поцілунками, забирають виснажених дітей, ідуть стежками і травою до автостоянки, дорогою роблячи чималі внески в кошик, що стоїть на фортепіано «Реґтайм Віллі».

Масовий від’їзд починається не раніше, ніж Піт Векслер і Чіп Макстон, докладаючи всіх своїх зусиль, повертають літніх мешканців назад у будівлю. Живчик говорить щось на кшталт:

— Хіба ви не знаєте, місіс Сіверсон, що нам хочеться бачити, як ви йдете з фантастичною легкістю? — Піт же береться до більш дієвого підходу.

— Рухайтесь, друзі, час згадати молодість.

Обидва чоловіки використовують усі можливі прийоми: трохи підштовхують ліктем, штовхають, хапають за лікоть, везуть візки, щоб допомогти їм проїхати крізь двері.

Перебуваючи на своєму посту, Ребекка Вілас спостерігає за мешканцями, котрі починають заходити до оповитої серпанком кімнати для відпочинку. Деякі з них рухаються доволі швидко без допомоги. Генрі Лайден стоїть нерухомо за коробками з платівками. Його костюм виблискує; голова — лише темний силует на фоні вікна. Піт Векслер цього разу надто заклопотаний, щоб витріщатися на груди Ребекки, тож просто проходить повз неї, тримаючи одну руку на лікті Елмера Джесперсона і ведучи його на вісім футів до середини кімнати, повертається, щоб допомогти головному ворогу Елмера, мешканцю М12. Еліс Везер швидко заходить без чийого-небудь супроводу, тримаючи руки під підборіддям, очікуючи, що от-от зазвучить музика. Високий, худорлявий, із запалими щоками зовсім самотній Чарльз Бернсайд проходить крізь двері й одразу ж стає осторонь. Коли його мертві очі зустрічаються з поглядом Ребекки, вона здригається. Ще одна пара очей, з якими їй доводиться зустрітись, — очі Живчика, котрий штовхає візок Флори Флостед, неначе везе ящики з апельсинами. Він нетерпляче дивиться на неї із зовсім недоречною легкою посмішкою на обличчі. Час — це гроші, а гроші