Стівен Кінг - Чорний дім

— І він поїхав?

— Саме так. А через двадцять хвилин приїхали два інші копи.

Ребекка підводить обидві руки, заплющує очі та стискає лоб кінчиками пальців, надаючи таким чином Піту Векслеру чудову нагоду, яку він аж ніяк не проґавив, помилуватися формами під її блузкою. Порівняно із сідницями, це не таке яскраве видовище, але теж може бути, достоту може бути. Побачене батьком Еббі — «буфери» Ребекки Вілас, які напинали сукню, — це неначе багаття у холодну погоду. Вони більші, ніж він думав, оскільки в неї струнка фігура, і знаєте що? Коли вона підвела руки, її «буфери» також піднялись! Якби він знав, що вона подарує йому таке шоу, він би розповів їй про Чіту і велосипед, щойно побачив.

— Гаразд, добре, — каже вона, досі стискаючи голову кінчиками пальців.

Вона здіймає підборіддя, зосередившись, супиться і на мить стає схожою на постамент.

Алілуя, — думає Піт. — У всьому є свій світлий бік. Я не проти, щоб до ранку було викрадено ще одного шмаркача.

— Добре, добре, добре, — каже Ребекка.

Вона розплющує очі й опускає руки. Піт Векслер втупився в одну точку над її плечем, його обличчя нічого не виражає, проте вона одразу помічає нотки фальшивої безневинності.

— Усе не так погано, як я думала. По-перше, усе, що ти бачив, — це полісмен, котрий забирає велосипед. Можливо, він був викрадений. Можливо, якась дитина взяла його покататись, а тоді кинула й утекла. Можливо, коп саме його шукав. А можливо, дитину, котра їхала на велосипеді, збив автомобіль чи ще щось. І навіть якщо сталося найгірше, я не розумію, як це може стосуватися нас. Притулок не несе відповідальності за те, що відбувається за межами його території.

Вона повертається до Генрі, який, здається, хотів би бути за сотні миль звідси:

— Вибачте, я розумію, що це звучить надто суворо. Я така ж засмучена через дії Рибака, як і всі інші, — двоє цих бідолашних діток і ще зникла дівчинка. Ми всі так засмутилися з цього приводу, навіть важко подумати. Просто я б не хотіла, щоб нас уплутували в усе це, розумієте?

— Я все чудово розумію, — каже Генрі. — Будучи тим сліпим, про якого постійно галасує Джордж Ретбун.

— Ха! — різко видає Піт Векслер.

— Ви згодні зі мною?

— Я джентльмен, тож зазвичай погоджуюсь зі всіма, — каже Генрі. — Я згоден із Пітом, адже цілком можливо, що тутешній монстр викрав ще одну дитину. Офіцер Чіта чи як там його був надто стурбованим як для поліцейського, котрий просто забирає вкрадений велосипед. Але я також згодний з вами, що притулок тут ні до чого.

— Добре, — каже Ребекка.

— Якщо, звичайно, ніхто з тутешніх не замішаний у вбивствах дітей.

— Але це неможливо! — каже Ребекка. — Більшість наших мешканців чоловічої статі навіть не можуть пригадати свого власного імені.

— Десятирічна дівчинка з легкістю впоралась би з більшістю цих ідіотів, — каже Піт. — А інші просто ходять у своєму власному… ну, ви розумієте.

— Ви забуваєте про персонал, — каже Генрі.

— Ще чого, — каже Ребекка, на мить розгубивши всі слова. — Агов. Це… це вже в жодні рамки не лізе.

— Так, ви маєте рацію. Але якщо так буде тривати й далі, то ніхто не залишиться поза підозрами. Це моя точка зору.

Піт Векслер відчуває легкий холодок: якщо міські клоуни почнуть допитувати мешканців Макстона, це може призвести до того, що всім стане відомо про його власні забавки, а Венделл Ґрін неодмінно це все прикрасить. Йому на думку спадає чудова ідея, і він її озвучує, сподіваючись вразити міс Вілас.

— Знаєте що? Копам треба поговорити з типом із Каліфорнії, видатним детективом, котрий заарештував мерзотника Кіндерлінґа два-три роки тому. Він живе десь неподалік. Думаю, нам потрібен саме такий тип. Бо наші місцеві копи — темний ліс. Той чувак — те що треба, це наш єдиний шанс.

— Дивно, що ви це говорите, — каже Генрі. — Я не міг би бути згоден з вами ще більше. Дайте Джеку Сойєру час, і він виконає свою справу. Я зроблю все можливе для того.

— Ви його знаєте? — запитує Ребекка.

— О так, — каже Генрі. — Ще й як. Але мені здається, вже час виконувати свою власну роботу.

— Трохи пізніше. Вони всі досі надворі.

Ребекка далі веде його коридором до кімнати відпочинку, а тоді всі троє прямують до платформи. Мікрофон Генрі стоїть поруч зі столом, що заставлений колонками і програвачем.

— Тут досить просторо, — каже Генрі з вражаючою переконливістю.

— Звідки ви знаєте? — запитує вона.

— Дрібниці, — каже Генрі. — Здається, ми вже близько.

— Все саме перед вами. Вам допомогти?

Генрі простягає ногу і наштовхується на бік платформи. Він проводить рукою по краю стола, відшукує там мікрофон і говорить:

— Поки що ні, люба.

Він ступає на платформу, намацує програвач на іншому кінці стола.

— Усе в порядку, — каже він, — Піте, ви не могли б покласти короби з платівками на стіл? Верхню он сюди, а іншу — ось тут, поруч, праворуч.

— Який він, ваш друг Джек? — запитує Ребекка.

— «Сирітка бурі». Кошеня, але надзвичайно вперте кошеня. Проте варто зауважити, що іноді він завдає мені головного болю.

До кімнати з вікон долинає шум натовпу, гамір від розмов, який сплітається з дитячими голосами і піснями в музичному супроводі старого піаніно. Піт кладе коробки з платівками на стіл і каже:

— Мені вже час іти, Живчик, мабуть, уже шукає мене. Роботи буде непочатий край, коли вони зайдуть усередину.

Піт, шаркаючи ногами, виходить і штовхає перед собою візок. Ребекка запитує, чи потрібна Генрі ще її допомога.

— Вогні нагорі увімкнено, так? Будь ласка, вимкніть їх. Коли зайде перша хвиля, увімкніть рожевий прожектор і приготуйтесь до того, що ваше серце шалено витанцьовуватиме джитербаґ.

— Ви хочете, щоби я вимкнула вогні?

— Побачите.

Ребекка прямує до дверей, вимикає вогні та бачить, що все справді так, як і обіцяв Генрі. Кімнату огорнуло м’яке приглушене світло, що надходило з вікон, замінивши колишню яскравість і різкість на невиразний м’який серпанок, приміщення опинилося неначе за маскувальною сіткою. З рожевим прожектором тут, мабуть, буде