Анджей Сапковський - Відьмак. Сезон гроз

Крони більших дерев зашамотіли, менших— зігнулися навпіл під тим напором. Полетіла курява з листя й цілого гілля, навіть більшого суччя. Блиснуло сліпуче, чи не в ту саму мить почувся глибокий тріск грому. Після нього чи не відразу гримнув грім другий. І третій.

Наступної миті, сповістивши про те наростаючим шумом, ринув дощ. З-за стіни води вони вже не бачили зовсім нічого. «Пророк Лобода» колихався й танцював на хвилях, раз у раз різко нахиляючись на борт. До того ж він тріщав. Тріщала, як здавалося Ґеральтові, кожна дошка. Кожна дошка жила власним життям і рухалася цілком незалежно від інших. Йому здавалося, що шлюп щомиті може розлетітися. Відьмак повторював собі, що це неможливо, що конструкція судна дозволяє плавання по водах навіть більш збурених, що вони врешті-решт на річці, а не в океані. Повторював те собі, випльовував воду й судомно чіплявся за канати.

Непросто було оцінити, скільки воно тривало. Нарешті ж колихання припинилося, вітер припинив шарпати, а буря, що била воду, перейшла в дощ, а потім і в мжичку. Тоді вони побачили, що маневр Буцегарняша закінчився успіхом. Капітан зумів заховати шлюп за високим, порослим лісом островом, де в нього не бив вихор. Грозова хмара, здавалося, уже віддалилася, буря стихала.

Від води підіймався туман.

* * *

З шапки Буцегарняша, промоклої наскрізь, текла вода, стікала йому по обличчю. Але капітан шапку не знімав. Скоріше за все, він не знімав її ніколи.

— Най його в дупу! — Він витер краплі з носа. — Куди це нас занесло? Чи це якесь відгалуження? Чи стариця? Вода майже стоїть…

— Але ж течія нас несе. — Фіш сплюнув у воду й споглядав на слину. Не мав уже солом’яного капелюха: мабуть, знесло той вітром.

— Течія слабка, але нас несе, — повторив. — Ми в проливі поміж островами. Тримай курс, Буцегарняше. Нас врешті-решт винесе на фарватер.

— Фарватер, — капітан схилився над бусоллю, — мабуть, у північному напрямку. Тоді нам треба в праве відгалуження. Не в ліве, а саме в праве…

— Де ти те відгалуження бачиш? — запитав Фіш. — Дорога одна. Кажу, тримай курс.

— Тільки що було два відгалуження, — упирався Буцегарняш. — Але, може, мені вода очі залила. Або це той туман. Добре, нехай нас течія несе. От тільки…

— Що знову?

— Компас. Зовсім інший напрямок… Ні-ні, усе добре. Я погано подивився. На скельце накапало з шапки. Пливемо.

— Пливемо.

Туман навперейми то густішав, то рідшав, вітер стих. Ставало дуже тепло.

— Вода, — відізвався Буцегарняш. — Не чуєте? Вона якось інакше смердить. Де ми є?

Туман піднявся, тоді вони побачили густо порослі береги, заслані згнилими колодами. Місце сосен, ялин та тисів, якими поростали острови, зайняли кущисті водні берези й високі, конусоподібні, широкі біля землі таксодії. Стовбури таксодіїв заплітали ліани кампсису, його яскраво червоні квіти були єдиним живим акцентом серед гнило-зеленої болотної рослинності. Вода вкрита була ряскою й повна водоростей, які «Пророк» розгортав носом та волочив за собою, наче саван. Річка тут була каламутною й справді виділяла паскудний, наче гнилісний запах, з дна підіймалися великі бульбашки. Буцегарняш усе ще сам тримав штурвал.

— Тут можуть виявитися мілини, — занепокоївся він раптом. — Гей, там! Один із лотом на ніс!

Вони пливли, несені слабкою течією, усе ще поміж болотного пейзажу. І гнилого смороду. Матрос на носу монотонно покрикував, називаючи глибину.

— Пане відьмак, — Буцегарняш нахилився над компасом, постукав об скельце, — гляньте на це.

— На що?

— Я думав, що скло запітніло… Але якщо стрілка не ошаліла, то ми пливемо на схід. Чи то повертаємося. Туди, звідки ми припливли.

— Але ж це неможливо. Несе нас течія. Річка…

Він перервав себе.

Над водою звисало велике дерево з корінням, що вилізло нагору. На одній із голих гілок стояла жінка в довгій приталеній сукні. Вона стояла непорушно, дивлячись на них.

— Штурвал, — тихо сказав відьмак. — Штурвал, капітане. Під той берег. Подалі від того дерева.

Жінка зникла. А гілкою пробіг великий лис, майнув та зник у гущавині. Звір здавався чорним, білим був лише кінчик пухнастого хвоста.

— Вона нас знайшла, — помітив її й Аддаріо Бах. — Лисиця нас знайшла…

— Най його в дупу…

— Тихо ви, обидва. Не сійте паніку.

Вони пливли. Із сухих дерев на берегах споглядали на них пелікани.

Інтерлюдія

На сто двадцять сім років пізніше

— Тамочки, за пагорбом, — указав батогом купець, — то вже Івало, панянко. Півстайє, не більше, умить дійдеш. Я на перехресті на схід, до Марібора повертаю, тож доведеться прощатися. Бувай здорова, нехай тебе в дорозі боги ведуть та оберігають.

— Хай і вас оберігають, добрий пане. — Німуе зіскочила з фургона, узяла свого вузлика й решту багажу, після чого незграбно зробила кніксен. — Красно вам дякую, що ви мене на віз узяли. Тоді, у лісі… Дуже вам дякую…

Вона ковтнула слину, згадавши чорний ліс, углиб якого ввела її два дні тому дорога. Пригадавши великі страшні дерева з викрученим суччям, сплетеним у справжній дах над порожнім шляхом. Шляхом, на якому вона раптом опинилася сама, як палець. Згадала жах, який її тоді охопив. І прагнення розвернутися та тікати. Назад, додому. Відкинувши недоречну думку про самотній шлях у світ. Викинувши ту недоречну думку з пам’яті.

— Боги, та не дякуй, нема за що, — засміявся купець. — У дорозі допомогти— то по-людськи. Бувай!

— Бувайте. Щасливої дороги!

Вона мить постояла на роздоріжжі, дивлячись на кам’яний стовп, до слизького вигладжений дощами та вітрами. «Здавна мусить він тут стояти, — подумала. — Хтозна, може, і більше ста років? Може, той стовп пам’ятає рік комети? Армії королів Півночі, що тягнуться під Бренну, на битву з Нільфгардом?»

Як завжди, повторила вивчену напам’ять трасу. Наче чародійську формулу. Наче закляття.

Вирва, Ґуадо, Сібелл, Брюґґе, Кастерфурт, Мортара, Івало, Доріан, Анхор, Горс Велен.

Містечко Івало давало про себе знати звіддаля. Галасом та смородом.

Ліс скінчився біля роздоріжжя, далі, аж до перших забудов, була вже лише гола, наїжачена пеньками вирубка, що тяглася ген-ген до горизонту. Усюди підіймався дим, рядами стояли тут та коптіли залізні баки, реторти для випалення деревного вугілля. Пахло живицею. Чим ближче до містечка, тим більше зростав галас, дивний металевий шурхіт, від якого відчутно тремтіла під ногами земля.

Німуе увійшла до містечка й аж зітхнула з подиву. Джерелом цього гуркоту й струсів ґрунту була найдивніша машина, яку їй колись доводилося бачити. Великий та пузатий мідяний казан із гігантським колесом, чиї оберти ганяли лискучий від змазки поршень. Машина сичала, диміла, пирхала кип’ятком та бухала парою, інколи видавала із себе свист, свист настільки жахливий та моторошний, що