Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі

— Ти справді збираєшся це склеїти?

Стім скептично глянув на брата.

Денні передав йому столярний клей і притулився до дверей, схрестивши руки.

— То ти переїжджаєш? — почав він.

— Ага, — відповів Стім і намастив клеєм одну частину.

— То ти остаточно вирішив?

Стім підняв голову і подивився на Денні.

— Навіть не смій казати, що я йому щось винен, — відповів Стім.

— Що?

Троє хлопців глянули на дорослих, але згодом повернулися до гри.

— Досить, я свій обов’язок виконав, — сказав Стім. — Залишайся сам, якщо вважаєш за потрібне.

— Хіба я таке казав? — заперечив Денні. — Навіщо комусь тут лишатися? Тато переїжджає.

— Ти чудово розумієш: він чекає, щоб його відмовили.

— Не знаю, — сказав Денні. — Взагалі, що з тобою останнім часом? Поводишся, як невихована дитина. І не кажи, що це через маму.

— Твою маму, — сказав Стім і відставив клей. — Не мою.

— Добре, як скажеш.

— До твого відома, моєю мамою була Бі Джей Отрі.

— А… — лише сказав Денні.

Троє хлопців продовжували захоплено гратися, не звертаючи уваги на дорослих.

— Еббі увесь цей час знала, — продовжив Стім. — Вона знала і не сказала мені. Вона навіть батьку не розповіла.

— Усе одно я не розумію, чому ти психуєш.

— Я психую, як ти кажеш, через те… — Стім раптом осікся. — Ти знав, — сказав він.

— Гм.

— Тебе це навіть не дивує. Я мав здогадатися! Ти ж у нас нишпорка, ну звісно! Ти давно про це знав.

Денні лише стенув плечима.

— Мені все одно, хто твоя мати.

— Тоді пообіцяй мені, — сказав Стім. — Пообіцяй, що нікому не скажеш.

— Чому це раптом мені про це всім розповідати?

— Якщо розкажеш, я тебе вб’ю.

— Дуже страшно, — відповів Денні.

Хлопці відчули, що щось не так, і витріщилися на батька.

— Тату? — озвався Том.

— Спускайтеся вниз, — відповів Стім.

— Але тату…

— Зараз же! — сказав Стім.

Вони піднялися і вийшли, не зводячи з батька очей. Сем тримав у руці машину технічної допомоги. Денні підморгнув хлопцю, коли той проходив повз.

— Заприсягнися, — повторив Стім.

— Добре! Добре! — сказав Денні, піднявши обидві руки. — Стіме, ти знаєш, що цей клей швидко сохне? Тобі треба скласти дві частини разом.

— Заприсягнися життям, що жодній душі не скажеш.

— Присягаюся своїм життям, що нікому не скажу, — відповів Денні. — Але я не розумію, яке тобі до цього діло?

— Я не повинен тобі пояснювати, — сказав Стім. — Я десь читав, що навіть новонароджена дитина впізнає голос своєї матері. Чув про таке? Діти чують цей голос ще з утроби. І з моменту народження їм найбільше подобається саме голос матері. Я думав: цікаво, чий же мені подобався голос, коли я був немовлям? І ти уявляєш, це був голос Бі Джей Отрі! Її грубий різкий голос і вульгарні розмови. І ти пригадай, як говорила Еббі! Вона мала бути моєю матір’ю.

— Ну так, — сказав Денні. — Зрештою так і сталося. Щасливий кінець.

— Ти більше від усіх пам’ятаєш, як ми глузували з Отрі за її спиною, як її перекривляли. «Ви ж мене знаєте, я кажу, як воно є, словами на вітер не кидаюся», — казала вона, наче цим треба було хизуватися! І всі за столом непомітно переглядалися. Тепер я думаю: «Господи, я помру від сорому, якщо всі дізнаються, що вона була моєю мамою». А потім мені стає соромно, що я її соромлюся. Я починаю думати, що наша родина не повинна була поводитися з нею зверхньо. Я взагалі вже не знаю, що мені думати! Іноді я сумую за втраченим: моя рідна мама була близько, сиділа з нами за одним столом, а я навіть не здогадувався про це. Тоді я злюсь на Еббі за те, що вона мені не сказала. А ще — за цей дурний контракт. Саме Еббі не дозволяла моїй матері казати, хто вона. Але іронія у тому, що якби Отрі захотіла мене забрати, Еббі радісно мене віддала б: «От, тримай» — як прийшло, так і пішло. А тато! Ти можеш у це повірити — він сказав, якби про це знав, то віддав би мене.

— То ти з батьком про це говорив?

— Виходить, Отрі ніколи не хотіла мене забрати, — продовжував Стім, не помічаючи запитання Денні. — Вона постійно сиділа напроти і навіть не бачила мене. Вона могла приходити до мене будь-коли, але вона з’являлася лише кілька разів на рік.

— І що? Вона тобі не подобалася. Ти сам щойно сказав, що ненавидів її голос.

— І все ж, вона моя мама. Єдина жінка на землі, яка повинна була вважати мене особливим — на таке заслуговує кожна дитина!

— У тебе була Еббі.

— Цього недостатньо. Вона була твоєю мамою. А мені потрібна була своя.

— Що ти верзеш? Невже ти думаєш, що Еббі не вважала тебе особливим? — запитав Денні.

Але Стім продовжував мовчати, дивлячись на розламану шухлядку у руках.

— Та припини, — знову заговорив Денні. — Їй навіть твоя шия здавалась особливою. І якби ні, ти провів би життя зовсім інакше, повір. Вештався б хтозна-де, без «коріння», без дому, застряг би десь у притулку, і, швидше за все, перетворився б на хлопця-негідника, у якого були б проблеми з роботою, шлюбом і друзями. Ти скрізь відчував би себе зайвим і вештався б туди-сюди, з місця на місце, — Денні замовк.

Щось у його голосі змусило Стіма підняти очі і уважно подивитися на брата. Проте через секунду Денні схаменувся:

— Ха! Ти ж розумієш, що це доводить?

— Що?

— Ти просто дотримуєшся сімейної традиції! Девізу «У мене все має бути, як у інших» — поки не досягнеш цього. Як Джуніор зі своїм бажанням отримати будинок або Меррік зі своїм бажанням вийти заміж за багатого чоловіка. А це може бути третя історія. «Колись давно, — завів Денні, — один із нас прожив тридцять років із сильним бажанням почути голос справжньої матері, але коли він дізнався, хто його мама, її голос йому не сподобався, адже голос псевдоматері подобався йому більше».

Стім ледь помітно посміхнувся.

— Трясця, — продовжував Денні, — та ти ж більше Вітшенк, ніж я. До речі, клей таки висох, я тебе попереджав. Тепер потрібно все зішкрябувати і починати знову, — і Денні не озираючись вийшов з кімнати.

Сімейний агент із нерухомості з’явився у них ще тоді, коли Бренда жваво бігала по парку Роберта Едварта Лі. Жінка на ім’я Гелен Вілі у тому парку гуляла зі своїм собакою, ірландським сетером, і вони з Еббі розговорилися. Гелен, жвава ділова жінка у вельветових штанах і довгій світлій куртці, приїхала до них у суботу.

— Я все знаю, — одразу повідомила вона Реду. — Вам потрібне щось міцно збудоване, тобто, довоєнний будинок. Навіть не думайте про ці нові будинки! Вам потрібне місце, куди буде не соромно