Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

вигляду закусок текла слинка: смажені до золотистої скоринки хрусткі бататові оладки з духмяними скибочками лайма, запечене козеня зі схожою на перець чилі окрою, аїша — смажені кульки з просяного тіста з арахісовим соусом і багато інших смаколиків. Тамарі особливо сподобався салат із бурого рису, огірка й банана, политий пікантною медовою заправою. З напоїв подавали марокканське вино й пиво «Ґала».

Переважна більшість гостей була із нджаменського дипломатичного кола. Тамара стала поговорити з Лаян, секретаркою Ніка Коллінс-ворта, елегантною чадкою, яка теж колись навчалася в Парижі. Лаян трималася дещо холодно, та все одно подобалася Тамарі. Обговорювали церемонію, що припала до душі їм обом.

Водночас Тамара постійно думала про Таба, примушуючи себе не дивитися в його бік, хоч і завжди знала, де він стоїть. З ним ще не розмовляла. Вряди-годи вони перетиналися поглядами, після чого вона відводила очі. Неспроможна доторкнутися чи бодай побалакати з ним, почувалася, як у скафандрі.

Перевдягнувшись для святкування, повернулися несказанно щасливі Аннетт із Дрю. Потайки заздрячи, Тамара не могла на них намилуватися.

Заграв гурт, святкування погучнішало. Нарешті Тамара дозволила собі заговорити до Таба.

— Складно це, — тихенько кинула вона, — вдавати, ніби ми просто колеги.

Для святкового вигляду в руці він тримав пляшку «Ґали», хоча майже не пив.

— Мені теж.

— Добре, що й тобі тяжко.

Він розсміявся.

— Тільки поглянь на них, — мовив він, киваючи на молодят. —Дрю не може відірватися від Аннетт. Знайоме відчуття.

Більшість гостей танцювали.

— Ходімо на подвір’я, — запропонувала Тамара. — Там не так людно.

Вони вийшли й стали перед фонтаном. Надворі було лише з пів десятка гостей, але Тамарі хотілося, щоб усі вони забралися геть. Таб сказав:

Нам треба бути частіше разом. Ми постійно зустрічаємося й розходимося, а я хочу більше близькості.

— Більше близькості? — усміхнулася вона. — Невже залишилася якась частинка мого тіла, якої ти ще не знаєш, як власну?

Він глянув на неї тим особливим поглядом карих очей, від якого її брали дрижаки.

— Я не про це.

— Знаю. Просто захотілося сказати це.

Але він був налаштований серйозно.

— Я хочу провести з тобою всі вихідні. Десь не тут: щоб нас не смикали й не доводилося вдавати із себе незнайомців.

Тамарі така пропозиція сподобалася, та вона не розуміла, як її втілити.

— Хочеш поїхати кудись, як у відпустку?

— Так. Наскільки я знаю, в тебе скоро день народження.

Вона не пригадувала, щоб казала дату Табові. Проте дізнатися це йому було завиграшки. Він-бо, зрештою, розвідник.

— У неділю, — відказала вона. — Мені буде тридцять. Я не планувала святкувати.

— Хочу зробити тобі подарунок і повезти тебе кудись.

Її накрила тепла хвиля. «Господи, я його обожнюю», — подумала вона. Проте була одна проблема.

— Чудова ідея, — мовила Тамара, — але куди ми поїдемо? Тут ніде немає курорту, де можна було б оселитися інкогніто. Скрізь у цій країні, крім столиці, ми вирізнятимемося, як пара жирафів.

— Я знаю один непоганий готель у Марракеші.

— Марокко? Ти серйозно?

— Чому ні?

— Звідси немає прямих рейсів туди. Доведеться летіти через Париж або Касабланку — або й з двома пересадками. Дорога туди забере день. На одні вихідні з’їздити не вдасться.

— А як я скажу, що маю рішення?

— Яке? Реактивний верблюд?

— У моєї матері є літак.

Вона не стримала сміху.

— Табе! І як мені звикнути до тебе? У твоєї матері є літак! А моя ніколи не літала в першому класі.

Він гірко всміхнувся:

— Розумію, тобі важко повірити, але мене лякає перспектива зустрічі з твоїми батьками.

— Твоя правда, мені важко в це повірити.

— Мій батько торгівець— першокласний, ніде правди діти—та все ж не інтелектуал. Твій — професор, автор історичних книжок. Моя мати має талант до створення годинників і сумочок, за які багатійки готові платити дурні гроші, твоя ж — керує школою, де сотні, коли не тисячі, дітей здобувають знання. Розумію, заробляють вони небагато, але це тільки більше вражає. Напевно, вони подумають, що я зіпсутий синок товстосумів.

У цій коротенькій промові Тамара зауважила для себе два моменти.

Перший — Табова надзвичайна скромність, геть непритаманна людині його становища.

Другий і найважливіший — він планує знайомитися з її батьками.

Отже, у нього є бачення власного майбутнього, і вона — його частина.

Однак Тамара в цьому не зізналася.

Просто відповіла:

— Це справді можливо?

— Треба тільки дізнатися, чи вільний літак.

— Це так романтично. Шкода, що зараз покохатися не вийде.

Він звів брову:

— Не розумію, що нам заважає.

— У фонтані?

— Можливо, але не хочу забирати всю увагу в молодят. Це буде неввічливо.

— Ну що ж, старий ти розпуснику, гайда до тебе.

— Тоді я піду першим. Вислизну тихцем. А ти можеш попрощатися з Дрю й Аннетт і піти за кілька хвилин.

— Згода.

— А я заразом матиму трохи часу навести лад у квартирі: помити посуд, закинути речі в машинку й винести сміття.

— І все це заради мене?

— Можу просто роздягнутися й чекати тебе в ліжку.

— План «Б» мені подобається більше.

— Овва, — кинув він. — Як скажеш.

* * *

Уранці Тамара прокинулася у своїй квартирі при посольстві, усвідомлюючи зміни. Їхні з Табом стосунки вийшли на новий рівень. Тепер він був уже не просто її бойфрендом, коханцем. Вони стали парою, одним цілим. Збиралися разом у подорож, і вона не примушувала його до того. Це була його власна ідея!

Полежала ще трошки в ліжку, насолоджуючись відчуттям.

Коли нарешті встала, знайшла на телефоні повідомлення: «Будь ласка, не забудь купити бабусі чотирнадцять бананів. Дякую, Харун».

Їй одразу пригадалося напівпорожнє село на березі всохлого озера й напружений темношкірий араб, що, розмовляючи із чітким нью-джерським акцентом, сказав: «У повідомленні назве цифру, наприклад, вісім кілометрів або п’ятнадцять доларів. Це означатиме час, коли він може побачитися з вами, за двадцятичотиригодинним форматом: п’ятнадцять доларів—третя пополудні. Місцем зустрічі буде Ле-Ґран-Марше».

Тамара схвилювалася, але одразу наказала собі не завищувати очікувань. Абдул не знав Харуна. Не факт, що той мав доступ до таємної інформації. Можливо, це просто шахрай, який хоче нагріти її. Не варто аж надто сподіватися.

Прийняла душ, вдягнулася й поснідала пластівцями. Накинувши шаль, яку дав їй Абдул — синю з помаранчевими колами, виступила в теплінь