Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

пустельного ранку. Це була її улюблена пора в Чаді, коли в повітрі ще не стоїть курява, а сонце не пече.

Декстер пив каву в себе за столом. Сьогодні був у синьому костюмі в білу смужку. У країні, де поряд із традиційним арабським одягом побутував французький шик, він нагадував типового американця з анекдотів. На стіні кабінету висів знімок: він та його студентська команда з бейсболу гордо позують із кубком.

— Сьогодні в мене зустріч з інформатором, — сказала вона. — На ринку Ле-Ґран-Марше о другій.

— Хто він?

— За словами Абдула, розчарований терорист. Себе називає Харуном. Живе в Куссері, по той бік річки.

— Вірити можна?

— Невідомо. — Було важливо не провалити Декстерових очікувань, який рідко прощав невиконані обіцянки. — Але послухаємо, що він скаже.

— Звучить не вельми обнадійливо.

— Це ми ще побачимо.

— Ринок велетенський. Як ви впізнаєте одне одного?

Вона торкнулася шалі на шиї:

— Це від нього.

Декстер знизав плечима:

— Спробуй. — Тамара наготувалась іти, а Декстер кинув навздогін: — Я тут думав про Каріма.

Вона обернулася. Що знову?

Декстер провадив:

— Він обіцяв надати тобі чернетку Генералової промови.

— Він нічого не обіцяв, — рішуче виправила Тамара. —Лише казав, подивиться, що можна вдіяти.

— Хіба не те саме?

— Не хочу тиснути на нього, бо як здогадається, що це нам важливо, може не поділитися.

Декстер кинув нетерпляче:

— Якщо не дає тобі інформації, він нам не потрібен.

— Я натякну йому при наступній зустрічі.

Декстер насупився.

— Це велика риба.

Тамара не розуміла, до чого хилить бос. Відповіла:

— Так, це правда. Саме тому я високо ціную його довіру.

— Скільки ти вже працюєш у ЦРУ, п’ять років?

— Так.

— Але це твоє перше закордонне відрядження.

Нарешті до Тамари дійшло. Це її розсердило.

— Декстере, на що ви натякаєте? — спитала вона, не церемонячись. — Кажіть прямо.

— Ти молода і наївна. — Її тон дав йому право не добирати слів. — Тобі бракує досвіду вести контакт рівня Каріма — людини з доступом до владних кабінетів.

«Придурок ти», — подумала Тамара, а вголос сказала:

— Одначе мені стало досвіду здобути його довіру.

— Це не те саме.

«Не треба було зачіпатися з ним, — подумала, — боса не перепреш».

— І хто ж вестиме Каріма замість мене?

— Я подумав, що можу робити це сам.

«Он воно як. А тоді припишеш собі всі заслуги. Як той професор, що публікує працю, засновану на відкритті свого докторанта. Класика».

Декстер промовив:

— Припускаю, його контактні номери є у твоїх звітах.

— Усю необхідну інформацію знайдете у файлах.

«Окрім кількох дрібничок, які я не записала, як, наприклад, номер телефону його дружини, який він бере із собою, коли хоче, щоб його було важко знайти. Але пішов ти, Декстере, не дам я його тобі».

— Добре, — буркнув. — Поки що це все.

Отримавши дозвіл, вона вийшла з його кабінету й попрямувала до свого столу.

За деякий час на телефон прийшло повідомлення: «Марракеський експрес вирушає завтра зранку, повернення — у понеділок перед роботою. Добре?»

Завтра субота. Вона матиме дві доби. Відповіла: «Авжеж, дупце моя чудова».

Подумала, що варто ще раз зустрітися з Карімом. Найкраще буде заздалегідь повідомити його про Декстерове рішення — і важливо, щоб це зробила саме вона. Авжеж, йому розповість приємнішу версію, приміром, що її переводять на іншу посаду.

Глянула на годинник. Добігало до полудня. О цій порі Каріма можна було знайти в барі «Інтернаціональ» при готелі «Ламі». Встигнуть навіть випити по коктейлю. Якщо звідти одразу піти на ринок, вона буде там якраз близько другої.

Замовила машину.

Вона залюбки поїхала б туди сама. На широких вулицях Нджамени можна було побачити тисячі великих і малих роверів, мотоциклів, скутерів, мопедів і навіть класичних паризьких «велосолексів» — велосипедів із невеличким п’ятдесятикубовим двигуном, причепленим над переднім колесом. У Вашинґтоні вона їздила на байку з низьким сидінням, високим кермом і великим двоциліндровим двигуном, та в Чаді він був би занадто помітний. Не привертати зайвої уваги—найголовніше правило дипломата й розвідника. Тож перед тим як вирушити сюди, мотоцикл довелося продати. Можливо, колись вона купить собі інший.

Дорогою попросила водія зупинитися біля невеличкої крамниці. Купила пачку пластівців, пляшку води, тюбик зубної пасти й серветки. Вийшовши з пакетом, попросила водія покласти його в багажник і чекати її з готелю.

Хол «Ламі» був повен відвідувачів. Хтось приходив на обід, хтось вирушав на зустріч в інший ресторан. Тамара ніби потрапила в Чикаго або Париж. Центральний район став міжнародним острівцем посеред африканського міста. «Люди, які часто подорожують, воліють, щоб усі місця нагадували одне одне», — подумала вона.

Зайшла в бар. У час передобідніх коктейлів там було людно, але тихіше, ніж увечері — панувала ділова атмосфера. Більшість відвідувачів — у західних костюмах, дехто — в традиційному одязі. Переважно чоловіки, хоча серед юрби вона помітила полковницю Маркус у цивільному. Каріма, однак, не спостерегла.

А ось Таб був.

Вона побачила його в профіль: сидів під вікном, виглядаючи надвір. Темно-синій піджак і блакитна сорочка — обрав свій улюблений одяг, як вона тепер знала. Її обличчя просіяло приємною, але здивованою усмішкою. Ступила крок у його бік, але одразу спинилася: він був не сам, а з жінкою — високою, майже його зросту, і стрункою. На вигляд їй сорок із гаком, тобто на десять років старша від Таба. Мала біляве волосся по плечі, вишукано підстрижене й фарбоване, макіяж—легкий і елегантний. Одягнена була в легку сукню блакитного відтінку.

Сиділи за квадратним столом — не навпроти одне одного, як на діловій зустрічі, а через кут, що вказувало на близькі стосунки. На столику було два напої. Тамара знала, що о цій порі дня у Табовій склянці налито воду «Пер’є» зі скибкою лайма. Перед жінкою стояв келих для мартіні.

Нахилившись до нього, вона заглядала йому в очі й говорила енергійно, але тихо. Він здебільшого мовчав, тільки киваючи й коротко відповідаючи, хоч його постава не виказувала неприйняття чи дискомфорту. Розмову вела вона, проте він охоче слухав. Жінка поклала лівицю йому на праву руку, й Тамара помітила, що обручки на її пальці нема. За якийсь час Таб врешті потягнувся до склянки, тож їй довелося відпустити його руку.

На хвильку жінка подивилася в інший бік, байдуже оглядаючи присутніх у барі. Ковзнула