Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Вдома було якось незвизно тихо. Не включаючи світла, я пожбурила пальто на крісло, стягнула черевики й перемістилася на кухню. Осінній вечір поволі ковтав місто...  
Здається, я застрягла.  
Це відчуття було моїм постійним супутником останні місяці, або й роки. Робота, яка викликає відразу. Люди, яким я не можу вірити. Життя, яке протікає мимо, а я просто пливу за течією, мовби зайвий персонаж у чужій оповіді.  
Я взяла до рук електронну книгу, яку колись купила, але так і не користувалася. Скільки разів я обіцяла собі почати читати, а потім відкривала соцмережі й витрачала вечір на чужі фотографії та безглузді новини? Цього разу я вирішила дати собі шанс на щось корисне. 
Відкрила магазин електронних книг і майже випадково натрапила на одну з них — «Як знайти своє призначення». Назва здалася занадто голосною, навіть трохи пафосною. Але щось усередині мене змусило натиснути «Купити».  
Я почала читати, і кожне слово відгукувалося в мені: «Якщо ви живете не так, як хочете, то чому не змінюєте цього? Що стримує вас? Страх? Лінь? Чужі очікування?»  
Я ковтала сторінки одну за одною, не відриваючись. Автор не давав мені жодних чарівних рішень, не обіцяв легкого шляху, але його слова змушували мене ставити собі питання, на які я довго боялася відповідати. Коли я закрила книгу, в голові було тільки одне: я маю щось змінити.  
Я хочу відчувати, що керую своїм життям.
І перше, що я зроблю — навчуся водити автомобіль. Ця думка застала мене зненацька, але водночас у ній було щось правильне.  
Я завжди хотіла навчитися. Ще зі студентських років уявляла, як сідаю за кермо, як слухаю улюблену музику й відчуваю свободу. Але потім… завжди знаходилися виправдання. То часу немає, то грошей бракує, то здається, що це взагалі не для мене.  
Досить.  
Я відкрила ноутбук і почала шукати курси водіння. Страх десь у глибині все ще шепотів, що я не впораюся, що це несерйозно, що я знову здамся. Але я більше не збиралася слухати цей голос.  

Наступного дня я вирішила не звертати уваги на офісні плітки.  
Усі ці розмови про мене й Арсена, усі ці хитрі погляди, перемовляння за спиною— старалася не видавати себе. Я не збиралася витрачати свою енергію на те, щоб щось комусь доводити.  
Я прийшла в офіс, зробила собі каву і поринула в роботу. Перевіряла документи, відповідала на листи, заповнювала звіти. Нічого особливого, але цього разу я працювала з дивним спокоєм. Але під час обіду я зробила дещо важливе для себе. Я записалася на вечірні курси водіння.  
Мені було трохи страшно. Навіть сам факт, що я ввела свої дані у форму реєстрації, натиснула кнопку «Записатися»—це був мій маленький виклик самій собі. Я подивилася на отримане підтвердження на екрані й усміхнулася.  
От і все. Перший крок зроблено.  

Коли робочий день закінчився, я вирішила зайти в супермаркет. Вулиці вже повільно занурювалися в темряву, ліхтарі кидали довгі тіні на асфальт. Я заходжу в тепле приміщення магазину й відразу відчуваю знайомий запах випічки та кави.  
Я взяла кошик і попрямувала поміж стелажами, зупиняючись біля прилавків у пошуках потрібного. Заморожені напівфабрикати, як от пельмені, вареники чи котлети, завжди вигідне рішення, якщо немає часу на власне приготування собі їжі. Взяла трохи овочів, молока, сиру. Розглядаючи товари, зауважила, що цінники стали помітно вищими. Левова частка коштів у мене йшла на продукти та погашення боргів. На власні потреби грошей майже не лишається. Додавши до кошика пачку улюбленого вівсяного печива та чорний чай, рушила до каси.  
Довкола всі мали втомлений вигляд, дехто стояв у черзі з дитячими візочками, інші поспішали купити продукти на вечерю після роботи. Хтось розмовляв телефоном, а хтось сканував товари на касі самообслуговування.  
Ми всі були маленькими частинками великого механізму, що зветься "життя". 

Вийшовши з магазину, сіла в автобус. У салоні було тепло та трохи душно після свіжого повітря. Сіла біля вікна, поставивши пакети з покупками до ніг. Дорога додому часто була періодом якогось спокою. Вуличні ліхтарі відсвічували у вікнах, змінювалися силуети будинків, люди заходили та виходили. Я сиділа, дивлячись на власне відображення у склі: звичайне обличчя, дещо втомлене, але в очах вже виднілось щось нове.  
Я розмірковувала про те, що нарешті роблю щось для себе. 
Нарешті рухаюся вперед. І вперше за довгий час мені здавалося, що я не просто пливу за течією. 
Я керую своїм життям.