Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

У вихідні я вирішила зробити ще щось для себе.  
Давно хотіла кудись вибратися, ідея виникла несподівано — театр. Коли я востаннє там була?  
Згадалося студентство. Ми ходили на виставу за ініціативою нашого куратора. Тоді мені було цікаво, але не настільки, щоб повертатися туди самостійно. А тепер… тепер я відчувала потребу в чомусь новому.  
Я вирішила, що це буде побачення з собою.  
Відкривши шафу, переглянула одяг. Сірі офісні речі, джинси... і тільки чорна сукня, яку я  купила для якихось “особливих випадків”. Цей випадок якраз був таким.  
Сукня облягала тіло, підкреслюючи фігуру. Вона була простою, але саме ця простота робила її ідеальною.  
Я розпустила волосся і накрутила локони, додаючи їм об’єму. Легкий макіяж, трохи блискіток на повіки — для настрою. Вийшло не занадто помітно, але вишукано.  
Насамкінець натягнула чорний пуховик — єдине, що могло захистити від пронизливого листопадового вітру. Глянувши у дзеркало, я відзначила, що виглядаю зовсім не так, як зазвичай. Наче інша я. Та, яка вміє насолоджуватися життям.  

Я добиралася автобусом.  
У транспорті було багато людей. Хтось повертався з покупками, дехто гортав стрічку відео у телефоні, а хтось просто дивився у вікно. Я зайняла місце біля вікна. Світло ліхтарів бігло по темному склу, місто мерехтіло вогнями. Я ловила себе на думці, що відчуваю щось схоже на хвилювання.  
Що я там побачу?  
Чи правильно я зробила, що йду сама? Але потім усміхнулася. Це було моє рішення, мій вечір, моє бажання зробити щось особливе для себе.  
Я більше не чекала, що хтось зробить моє життя цікавим.  
Я сама могла це зробити.  
Автобус загальмував біля мого виходу. Я вдихнула глибше холодне повітря, підняла комір пуховика і вийшла.  
Попереду на мене чекав театр. І цей вечір мав бути незабутнім.  

__________

Театр зустрів мене своїм звичним ароматом — поєднанням старої деревини, лакованих сидінь, ледь вловимого пилу і чогось вишуканого, невловимого, ніби аромат минулої епохи.  
Фойє було просторе, з високими стелями, позолоченими люстрами та величезними дзеркалами вздовж стін. Люди у вечірніх сукнях, чоловіки в костюмах — усі поводилися стримано, тихо перемовлялися.  
Я підійшла до гардеробу, зняла свій чорний пуховик і здала його. Відчуття, ніби зняла захисну оболонку — залишилася лише я, моя сукня, мої думки.  
Зал був таким, яким я його пам’ятала — величезний, з рядами червоних оксамитових крісел, із золотими деталями по балконах, розкішною люстрою посередині.  
Я знайшла своє місце ближче до середини ряду. Навколо вже почали збиратися люди. Поряд зі мною сіла пара — чоловік років п’ятдесяти і його супутниця, молодша за нього років на двадцять, у розкішній сукні, яка ніби кричала про свій цінник. Вона щось йому шепотіла, він кивав і усміхався, але в його очах було щось відсторонене.  Я вдивлялася в сцену, де ще горіло приглушене світло. «Ромео і Джульєта». Кохання. Тема, яка мене дратувала. Яке ще кохання? Його або не існує, або воно завжди приносить лише біль.  
Єдине, що мене тішило в цій виставі — це те, що всі вони врешті-решт помруть. Як і у житті. Рано чи пізно, усі справжні почуття зникають.  
Затихає світло. Починається дія.  
Я вдихнула, готуючись до двох годин театрального абсурду. Перший акт почався гучно. У Монтеки та Капулетті черговий конфлікт. Ромео з друзями, ще безтурботний, повний юнацького запалу, мріє про любов. Я дивилася на нього, на його натхненний вираз обличчя і відчувала єдине — іронію.  
Як легко він говорить про почуття. Ця легкість була мені чужою.  
Я спостерігала, як він виголошував свої репліки, як розмахував руками, як його очі світилися юнацьким запалом. Йому було сімнадцять. І він вірив у справжнє, чисте, довічне. Яке наївне створіння. Йому здавалося, що варто тільки знайти "правильну" дівчину — і ось воно, щастя. Тільки от у житті не так.  
Ромео ще не знає, що будь-яке почуття з часом згасає. Що навіть найсильніше кохання з’їдає рутина. Він ще не бачив розлучень, зрад, байдужості в очах тих, хто колись обіцяв бути разом до кінця.  Він ще не відчував, як у стосунках люди перетворюються на чужих.  
Я вдихнула глибше й опустила погляд на свої руки, складені на колінах. Чому мене так дратувала ця тема?  
Можливо, тому що я колись теж вірила.  
Колись. Але віра розчинилася, як туман на сонці.  
На сцені змінилася дія. Бал у Капулетті.  
Джульєта з’явилася під ніжною музикою — юна, свіжа, з щасливими очима. Вона ще не знала, що її чекає.  
І ось їхні погляди зустрілися.  
Я дивилася, як вони завмерли, як сцена ніби зупинилася разом із ними, як усі інші персонажі відійшли у тінь.  
Кохання з першого погляду. Я ледь стримала скептичну посмішку.  
Ну так, звісно. Закохатися за секунду. У людину, про яку нічого не знаєш. У хлопця, який вчора мріяв про іншу. Як це може бути справжнім? Чому це змушувало мене злитися? Можливо, тому що люди хочуть вірити в такі казки. Хочуть думати, що життя працює за якимись особливими законами, що варто тільки зустріти «того самого» — і все буде ідеально. Але це неправда. У житті все складніше.  
Я дивилася, як Ромео і Джульєта виголошують свої репліки, і думала: Якби вони вижили, що було б далі?  
Через рік він би почав помічати її недоліки. Через два — у нього з’явилося б бажання побути одному. Через три — вони б сварилися через побутові дрібниці.  
Ромео і Джульєта стали безсмертними в історії тільки тому, що померли вчасно.  Якби вони вижили — їхнє кохання згасло б, як і всі інші.  
Я стиснула руки в кулаки.  
У залі роздалися оплески.  
Закінчився перший акт.  
Я лишилася сидіти, вдивляючись у сцену, де вже згасало світло. І намагалася зрозуміти — чому мені від цієї історії було так важко на душі?