Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

Деметрус сіпнувся, ніби ось-ось кинеться вперед, але я зупинила його рукою.

— Стривай. Я хочу дещо запитати.

— Згадали про мене, пані Іріс? — Гарнітген підвів погляд. — А я вас пам’ятаю. Розбещена, зухвала, надмінна… Не дивно, що саме на вас впало прокляття.

Я ковтнула емоцію.

— Я хочу знати, що означали ті останні сторінки зі скарбничої книги.

— І це все? — його брови здивовано піднялись. — Ви ж знаєте, що вони означають. Не робіть вигляд, що вперше стикаєтесь з правдою. Увесь ваш рід, Іріс, увесь Арандін збудував свою велич на крові. На угодах, де "спокій для більшості" означав жертви меншості.

Холод пробіг по спині, мов тонкий крижаний шепіт.

Я могла б запитати ще сотню речей, але його голос — спокійний, сухий, відсторонений — знову замкнув мене в собі.

— Чому ви хочете привести вампірів у королівство? — прошепотіла я. — Невже це і є ваше спасіння?

Але відповіді не було.

Гарнітген раптово вихопив кинджал і кинувся вперед. Лезо блиснуло у фіолетовому світлі — й одразу зішкрябнуло метал по металу.

Деметрус парирував удар — швидко, точно. Вони зійшлися в блискавичному обміні випадами, і кожен рух був швидкою загрозою.

А я…

Стояла.

Як статуя.

Я не знала, яка роль мені відведена цього разу. Захищати? Спостерігати? Знову підставлятися під зброю?

Моє серце билося гучніше, ніж удари сталі. Я зірвала Шип із пояса, міцно стиснувши руків’я.

— Не втручайся! — гукнув Деметрус, не відриваючи погляду від ворога. — Це мій поєдинок, Іріс!

Він штовхнув мене вбік, не грубо, але досить, щоб я втратила рівновагу й впала на купу сміття.

Коли підвелася, все вже змінилось.

Гарнітген похитнувся. Його пальці судомно хапалися за руків’я, що стирчало з грудей. Деметрус стояв трохи осторонь, стискаючи лівою рукою живіт. 

Він похитнувся і важко впав на підлогу.

— Деметрус! — вирвалося з мене різко, мов удар по грудях.

Я кинулася до нього, впала навколішки й одразу потягнулася до його руки.

— Дай погляну, — прошепотіла, хапаючись за рукавичку.

— Ні… — видихнув він крізь стиснуті зуби. Його тіло здригалося від напруги, але не від болю.

— Зараз не час для впертості, — я відштовхнула його слабкий спротив, зірвала плащ і розстебнула сорочку.

А потім завмерла.

Жодної рани.

Жодної крові.

Лише чіткий, темний рубець на гладкій, дерев’яній поверхні його живота.