Андрій Анатолійович Кокотюха - Офіцер із Стрийського парку

— Він можливий?

— Перемир’я — неодмінно. Перемовини вже йдуть, — він не знав цього напевне, проте переговорний процес був цілком передбачуваний.

— А з пані Малгожатою як?

— Так, як належить, — тепер Магда говорила строго. — Робимо те, що мусимо. За будь-яких обставин покійницю слід обмити, вбрати відповідно. Помолитися за упокій душі.

— Вона не може бути тут довго.

— Ніхто не говорить цього, Дануто. Скажи краще, як вона пішла.

Дівчина шморгнула носом.

— Зле, пані Магдо. Недобре.

— Чому? Боліло?

— Отут — дуже, — Данута притулила долоню до грудей зліва, де серце. — І ота колотнеча з тілом, яке не відспівати й не поховати. Ще пан обіцяв знайти, хто міг його вбити... Оце все тиснуло, вона ж мати, серце не витримало.

Магда розвернулася до Кошового.

— Справді, Климентію. Знаю й бачу, не до того. Хоч тепер можеш щось сказати про вбивство Яблонського?

— Можу.

Не хотів — вирвалося, бо кілька останніх годин крутилося в голові, навіть коли в його помешканні розміщали поранених.

— Невже? — Магда вочевидь не чекала такої відповіді. — То говори. Заради пам’яті пані Малгожати. Ти слово дав.

Кошовий шукав правильних слів, а Данута втрутилася:

— Отже, панові вже не треба того, що лишилося від пані?

Сіпнулося віко, не знати чого.

— Прошу? Лишилося? Що саме?

— Ну, тамті папери. Листи, за якими пан питався. Кореспонденція, яку я мала розібрати й впорядкувати. Звернення, скарги...

— А, список поганих справ пана Юліуша, — згадав Клим. — Можете мені все це дати?

— Так пані хотіла. Вже перед самою смертю заповіла. Бачте, до останнього все те її мучило... Мовляв, якщо це поможе панові, підкаже, де й кого шукати, хай уже буде. Після смерті жодної приватності не треба.

Кошовий торкнувся пучкою віка.

— Хіба переконатися додатково у правильності здогаду.

— Хто? — запитала Магда, дивлячись йому в очі.

— Ти його знаєш, — Клим вирішив поки обмежитися такою відповіддю. — Мені зараз важливіше мотив. Шацький правий, та й інші припускали: жодної політики, особисте, помста. Яблонський заплатив за гріхи, тож я не готовий звинувачувати вбивцю. Тим більше — засуджувати, бо не суддя.

— Хто? — повторила Магда. — Ми маємо право почути це тут і тепер. Данина світлій пам’яті Малгожати Яблонської. На відміну від сина, вона була достойною людиною, справжньою шляхтянкою.

— Я скажу, — запевнив Клим. — Та спершу все ж гляну на те, що зосталося від пані.

— Ходіть.

Данута жестом запросила до невеличкої зали, де вони балакали минулого разу. Вікна щільно запнені, замість лампи горіло кілька свічок. На столі біля підсвічника вгледів невеличку теку. Розгорнув, побачив стосик паперів. Поштові аркуші перемішалися з вирваними із зошитів, усі списані від руки.

— Тут усе, що доставляли від кінця вересня. Раптом згодиться.

— Я перегляну. Дякую.

— Ти поводишся трохи дивно. Але сьогодні день такий, — зітхнула Магда. — Ну, і манеру твою, Климентію, за десять років я вивчила. Роби, як знаєш і мусиш. Дануто, ми — до пані.

Вони вийшли, причинивши за собою двері.

Кошовий розстебнув пальто. Пошукав цигарки й раптом зрозумів — забув покласти в кишеню, коли збирався. Взяв аркуші, перебрав, проглядаючи.

Раптом завмер.

Підніс один, списаний акуратним округлим почерком, до свічки.

Віко знову сіпнулося, він заплющив очі, потім розплющив, придивився краще.

Вчитався.

Більше Климентія Кошового в цьому помешканні нічого не цікавило й не затримувало.

— Магдо! — він склав аркуш учетверо, заховав до кишені, поруч із револьвером. — Магдо, прошу на хвильку!

Вони вийшли до передпокою водночас. Він — із зали, вона — зі спальні.

— Щось сталося?

— Нам треба йти.

— Я не можу, ти ж бачив і знаєш.

— А я не лишуся тут.

— Тебе не тримають.

— Ти з Данутою...

— Ми зостанемося. До темряви пані не вберемо. Вночі ходити небезпечніше. Заночуємо вдвох у залі, помістимося, не до церемоній. Але — що сталося, чому ти раптом поквапився?

— Дещо зрозумів.

— Про вбивцю?

— Так.

— Хто? Я почую нарешті?

— Він у нас удома. Цього поки досить, — і тут же додав, випереджаючи її реакцію: — Він не становить небезпеки, Магдо. Не завдасть клопоту. Живий Юліуш Яблонський був значно небезпечнішим. Коли остаточно все перевірю, ти неодмінно дізнаєшся, хто він.

Клим відшукав поглядом телефонний апарат.

Підняв слухавку.

Тихо.

— Здається, зв’язок утрачено, — він розвів руками, поклав слухавку назад. — Боюся, довгенько перемир’я чекати.

Розділ вісімнадцятий

Один із трьох

Повертався, пірнувши в ранні листопадові сутінки.

Дістався назад так само без перешкод, під гуркіт далекої канонади — постріли гупали частіше. Мабуть, десь перед містом утворилася подоба лінії фронту. Коли заходив у браму, помітив вузьку щілину у дверях помешкання домовласника — то Зінгер сторожко визирав і зачинився, щойно переконався: то не чужі, боятися нема кого.

Магда видала залишені після пані Яблонської ліки, серед них — ті самі, знеболювальні, зі снодійним ефектом. Вони призначалися найперше для Лінецького, якого Клим застав при пам’яті. Повх лежав на здоровому боці, дивився в підлогу й мовчки сопів. Віхура зовсім по-хазяйськи розвалився в кріслі, поклавши ноги на ослін, поруч на підлозі нудьгувала спорожнена винна пляшка. Шацький тинявся з кутка в куток, і, виглядало, жоден із присутніх не мав бажання говорити один до одного.

— Ми відрізані від світу, телефон замовк. А ви зовсім берега пустилися, — Клим кивнув на пляшку. — Не припиняєте дивувати, пане комісаре.

— Інакше ніяк, — у голосі відставного поліцейського звучали філософські нотки. — Коли цікаво, то пан Йозеф запропонував пом’янути його дружину.

— Я б нині поминав усіх померлих та загиблих, — зауважив Кошовий, скидаючи пальто. — А за живих молився.

— Ніколи не помічав за вами надмірної набожності, — зауважив Віхура.

— Зараз вона не надмірна, — сказав Клим. — Дозвольте зайти в спальню.

— Маю надію, ви не скористаєтесь із моєї довіри та не довершите справу того старшини.

— Годі вже дурниці верзти.

Лінецький тяжко дихав, лице рясніло дрібними крапельками поту. Побачивши над собою Кошового зі склянкою рідини, прохрипів, облизуючи сухі потріскані губи:

— Отруту мені принесли?

—