Андрій Анатолійович Кокотюха - Офіцер із Стрийського парку

Так спливло кілька годин.

Спершу Шацький обмовився, що зголоднів.

Потім дзенькнув телефонний апарат. Клим неабияк здивувався — був переконаний, що станція не працює, хоч її разом із поштою все ще контролюють стрільці. Він давно не користувався телефоном, тим більше не чекав зараз дзвінка ні від кого. Перш ніж почав підводитися, Магда випередила — крекнувши, мов стара баба, підвела себе з крісла, підійшла до столу, зняла ебонітову слухавку.

— Так, — помовчала. — Так, Дануто. — Послухала ще, спохмурніла. — Чекай. Кажу — сядь і чекай. Відчиниш тільки мені. Все, заспокойся. Так мало статися.

Кошовий все зрозумів, але однак перепитав:

— Померла пані Яблонська?

— Впокой її душу, — Магда прочитала коротку молитву, перехрестилася, поклала трубку на важіль. — Дякувати Богу, зв’язок не зник.

— Усе могло бути, — зауважив зі свого місця Віхура.

— І нещасна, налякана Данута сиділа б поруч із покійницею, тремтячи й боячись вийти з дому, — зітхнула Магда. — Хтозна, скільки це триватиме. Але хай там як, дівчина все одно не ризикнула б виткнути носа. Отак і жила б разом із мертвою під одним дахом день, два, три...

— Ти перебільшуєш, — Кошовий звівся на рівні.

— Аж ніяк. Кудись зібрався?

— З тобою. Ти йдеш до Яблонської, пішки, через місто. Я не можу тебе отак пустити саму.

— Пані Магдо, слухайте. То є мудро, — зауважив Шацький.

— Розумію. Сама хотіла тебе просити.

— Думала — треба говорити про такі речі окремо, спеціально? Це ж очевидно, Магдо — одна не підеш.

Клим спершу подав пальто їй, потім — натягнув своє. Перевіряти, чи заряджений револьвер, стало вже звичкою, подібною до куріння. Віхура теж підвівся, пересісти в крісло.

— Пані Віхурова мене б прокляла, — буркнув він. — Супроводжувати вас та берегти — ніби моя справа зараз. Та з паном Кошовим не менш надійно.

— Дякую за довіру, — гмикнув Клим.

— Я серйозний, як ніколи. Хіба безпечніше лишати вас, зацікавлену особу, з двома пораненими ворогами в одному приміщенні?

Повх заворочався, та нічого не сказав. Лінецький лежав за щільно причиненими дверима, тож навряд почув сказане. Якби й почув, нікому з присутніх не хотілося заходити в безкінечне коло дискусій.

— Лишаємо на хазяйстві, — Кошовий сумно посміхнувся.

— Все гаразд, ми з паном Шацьким знайдемо, чим себе забавити. Не нудьгуватимемо. Якщо у вас десь прихована ще одна карафка наливки, можете в такому разі ходити довше.

— Бачу, пане Віхуро, я мав би познайомитися з вами раніше. Вам ніби хто віжки відпустив.

— Колись і я був молодим. Та й пан Шацький, знаю, має, що згадати з молодості.

— Йдіть уже, — буркнув Йозеф. — Пан комісар шуткує. Ми з ними тим часом пошукаємо, чим заморити черв’яка.

— Пляшка вина є в буфеті, — згадала Магда. — І господарюйте, панове. Сьогодні можна й треба. Не забувайте про поранених.

— Їх нагодуємо спершу, — запевнив Віхура. — Не затримуйтесь, у місті вечором прогнозую ще більшу небезпеку. Тому дуже прошу вас: коли вже працює телефонний зв’язок, дайте чутися, як дістанетеся до місця й коли йтимете назад. Задля мого особистого святого спокою.

— І мого, — вставив Шацький.

Поволі наближався вечір, міцнішав ранній морозець.

Клим із Магдою рухалися вулицями, швидко перебігаючи на короткі відстані, завмираючи, слухаючи місто й долаючи наступний шматок дороги. Тіло Семчишина з Личаківської не прибрали, далі на вулицях вони наткнулися ще на кілька трупів: стрільці, чоловіки у формі польського легіону, цивільні.

Дивно, що попри страх, що скував Львів, який навіть за часів російської окупації не бачив такої кількості вуличних боїв і взагалі щонайменше сотню років не переживав нічого схожого, то тут, то там зринали перехожі. Жінок не помічали, сновигали самі чоловіки різного віку, здебільшого молоді, більшість — вбрані, мов батяри. Кошовий міг битися об заклад: то вибралися на полювання щурі — мародери, й краще обходити їх десятою дорогою. Також траплялися стрілецькі патрулі, але чим далі від центральної частини, тим менше військових траплялося на очі.

Діставшись нарешті до потрібного будинку, Клим затримав Магду, тихо наказав зупинитися, почекати, поки він огляне все довкола й переконається, що не чигає засідка. Ковзнув у парадне першим, роздивився — ніби тихо, закликав Магду. Стукав у двері Яблонської він, почувши зсередини тихе налякане: «Хто?», відповів: «Я!», на що у відповідь зойкнули й попередили:

— Я поліцію гукну!

Магда роздратовано відсторонила Кошового, грюкнула кулачком, мовила голосно:

— Дануто, відчиняй!

Замок клацнув, і Магда швидко ступила всередину, кивнувши Климу. Побачивши, що гостя не сама, Данута, бліда й розпатлана, знову скрикнула лячно, а потім, розгледівши чоловіка й упізнавши, підбитою ластівкою кинулася Магді на груди. Плечі затрусилися.

— Ну-ну, не треба, — Магда провела рукою по її голові, та раптом передумала: — Треба, дівчинко. Плач, плач, кругом горе.

— А поліція б не прийшла, — додав Кошовий, замикаючись. — Ніхто б ваших пробі не почув, панно Дануто.

— Що їй було кричати? — Магда сильніше притиснула дівчину до себе. — Зараз ніхто нічого не знає. Всі розгублені, Климентію. Цивільні, військові.

— Поляки, як бачиш, зібрані.

— Це докір чи висока оцінка?

Клим закусив губу.

— Досить. Всякий раз кажу собі не чіпати того — і постійно порушую.

— Я так само, заспокойся, — Магда відсторонила від себе Дануту, витерла вологу пальцем у рукавичці. — І ти спокійніше. У місті страшно, бо такого не чекали. А тут... Пані Малгожата могла піти з дня на день, ми з тобою були готові, хіба ні?

— Але що маємо робити тепер! — вигукнула Данута, притулившись до одвірка спиною. — Пані Магдо, їй... нам не віддали тіло! Ви ж знаєте, його не тримають, воно нікому не потрібне, крім нещасної матері! Та ж цими днями просто не було до кого звернутися! Чужа смерть уже нікого не обходить, а віднедавна поліції фактично нема! Звертатися до нової влади... Якщо вона є...

Магда глянула на Клима.

— Ось, пан Кошовий тобі посприяє. Лад у Львові наведуть до ранку, дуже на те надіюся. Пан має доступ до тих, хто при владі. Близько знайомий зі стрільцями. Не ті, так ті допоможуть. Колись усе одно місто ховатиме своїх мерців.

— Звісно, звісно, — прокашлявся Кошовий. — Пані Магда права,