Франческо Петрарка - Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського

повірю, що ти зміниш свою душу не раніше, ніж ти зміниш свою поведінку і спосіб життя. Можливо, твій шал дещо стихнув, але аж ніяк не згас. Наділяючи предмет твого кохання стількома достойностями любові, невже не помічаєш ти, як сам себе засуджуєш, виправдовуючи її? Наполягаючи на її святості, себе самого ти визнаєш божевільним нечестивцем; вона, за твоїми словами, була щасливою, а ти, через кохання до неї, нещасливим. З цього, якщо пам’ятаєш, я починав.

Франческо

Я пам’ятаю, тож не смію заперечувати; і бачу, до чого ти мене помалу привів.

Августин

Зосередься, щоб ясніше усвідомити, що я скажу. Ніщо не породжує такого забуття чи зневаги до Бога, як любов до минущого, а надто той вид її, що називають «коханням», а на додачу (доходячи до вищого блюзнірства) обожнюють, напевне для того, щоб виправдати людське божевілля небесним походженням почуття і, під виглядом виконання божественної волі, вільніше служити розпусті. Не варто дивуватися з того, що ця пристрасть посідає таку владу в людських серцях. Бо якщо в інших пристрастях людину приваблює вигляд предмета, прагнення насолоди або вводить в оману гра уяви, то в коханні до усього згаданого приєднується взаємність почуття. І якщо в інших випадках втрата спонуки ослаблює почуття, то в коханні смертні серця навзаєм підбурюють одне одного. Недарма наш Цицерон казав, що «з усіх душевних пристрастей, безперечно, жодна не є лютішою за кохання»,[105] і напевне він був твердо переконаний у цьому, якщо додав «безперечно», адже він уже в чотирьох книгах захищав Академію, що в усьому сумнівалася.[106]

Франческо

Я звертав увагу на це місце і завжди дивувався, що він називає кохання лютішим за всі пристрасті.

Августин

Ти б не дивувався, якби забуття не опанувало твою душу. Але невеличке нагадування поверне тобі пам’ять про великі прикрощі. Розваж, на що ти зійшов, відколи ця чума вразила твій ум: на жалюгідного стогнія, що з любострасною насолодою упивається власними сльозами і зітханнями; знемагаючи без сну, всю ніч безперервно твердить ім’я коханої. Ти зневажив усе на світі; зненавидів життя і став жадати смерті; у пошуках сумної самотини тікав від людей, про що з не меншою підставою, ніж про Беллерофонта,[107] можна було б сказати словами Гомера:

І по рівнині алейській блукав у гіркій самотині,

Серце своє гризучи і стежок уникаючи людських.[108]

Звідси блідість і виснаження і передчасно зів’ялий квіт молодості; також туга і вічно вологі від сліз очі, потьмарений розум і неспокійний сон; і жалісні зойки уві сні, слабкий, хрипкуватий від печалі голос, і переривиста плутана мова, і безліч інших ознак сум’яття і горя. По-твоєму, це прикмети здоров’я? Те, що вона визначала і скасовувала для тебе дні радощів і дні печалі? З її появою сходило сонце, а з її відходом западав морок. Коли мінявся вираз її обличчя, змінювався твій настрій. Ти ставав веселим або сумним залежно від того, весела вона була чи сумна. Зрештою, ти цілковито залежав від її волі. Ти знаєш, що я кажу правду, до того ж – усім добре відому. А найвища нерозсудливість, коли, не вдовольняючись спогляданням наживо її обличчя, причини твоїх нещасть, ти замовив славетному маляреві[109] його рукотворне зображення, щоб усюди носити його з собою, як привід виливати нескінченні сльози? Ймовірно, побоюючись, щоб не вичерпалось їхнє джерело, ти ретельно вигадував, як себе більше розчулити, геть байдужий до решти справ. І тут, про що я обіцяв сказати, ти перевершив себе у своєму безумстві. На який осуд і обурення заслуговує вигадка твого нездорового розуму, коли, зачарований її ім’ям більше навіть, ніж тілесними принадами, ти з небаченим марнославством плекав усе, що з ним перегукувалось? Через співзвучність з її ім’ям тебе так вабили як придворні, так і поетичні лаври; і з того часу з-під твого пера заледве виходив вірш, у якому не згадувався б лавр, так, начеб ти мешкав десь поблизу вод Пенея[110] чи був би жерцем у горах Кірри.[111] Нарешті, не маючи надії на царський вінець, ти став пристрасно домагатись поетичних лаврів, на які давали тобі право сподіватись твої студії, виявляючи при цьому таку саму нескромність, яку виявляв у коханні. І хоча до поетичного увінчання піднесли тебе крила твого генія, ти жахнешся, коли згадаєш, які зусилля мусив покласти на його здобуття. Я добре знаю, яку відповідь ти маєш напоготові; і доки ти ще тільки розтуляєш рота, я бачу, що робиться у твоїй душі. Ти саме розмірковуєш про те, що наукові студії ти розпочав дещо раніше, ніж спалахнуло в тобі кохання, а схильність до поезії маєш іще з отроцтва: я це знаю і не заперечую. Але і звичай увінчання поетів занепав іще кілька століть тому, і нинішні часи несприятливі для поетичних студій, і небезпеки далеких подорожей приводили тебе до порога не тільки в’язниці, але навіть смерті. Ці та інші спротиви мінливої долі, напевне, похитнули б твою рішучість, якби згадка про миле твоєму серцю ім’я не збуджувало твою свідомість, витісняючи з неї всі інші задуми, і не потягло тебе через землі і моря, між підступних підводних скель, до Рима і Неаполя, де ти, нарешті, одержав те, чого так пристрасно бажав. Якщо ти ладен вбачати в цьому вияви