Луцій Анней Сенека - Діалоги

не має{243}. Так ось: хай якими нестерпними були б нещастя, хай як жахали б вони і зір наш, і слух, та коли зваляться на нього чи поодинці, чи всі нараз — він вистоїть. Отож, хто думає, що одне щось мудрецеві до снаги, а щось інше, мовляв, понад його сили, накреслюючи тим самим якісь межі величі духу, той — хибно думає. Фортуна, якщо ми її не повністю подолали, — подолає нас.

Але не думай, що ця твердість — лиш у стоїків. Ось що каже Епікур, — хоч ви й вважаєте його покровителем вашої бездіяльності{244}, маєте за такого, хто спонукає лише до розніженості й лінивства, отже, до насолод, — ось що він каже: «Фортуна рідко здатна втрутитись у справи мудреця».

Проголосив майже те, що засвідчує справжнього мужа. Хочеш висловитися мужніше й загалом не дозволити їй втручатися? То ось тобі дім мудреця: він не просторий, він без оздоб, у ньому не галасливо, ніякої тут обстави, при дверях — жодних тобі сторожів, що ласим оком (скільки з кого взяти) приглядаються до юрби відвідувачів; але фортуна ніколи не ступить за той низький, без сторожа, поріг, бо знає: не для неї те місце, де їй ніщо не належить. І якщо й Епікур, який, хоч і годив тілу, все-таки піднявся над кривдою, то чому ж то наша вимога мала б видаватися неймовірною, такою, що виходить за можливості людської природи? Епікур стверджує, що мудрець спокійно витримує кривди, ми ж переконані, що вони для нього загалом не існують.

XVI

То що тут такого, що відбігає від природи? Ми ж не заперечуємо, що зазнавати побоїв, хльостів, позбутися якоїсь частини тіла — не вельми приємно, заперечуємо лише те, що це кривдно. Відкидаємо не біль, що супроводить усі ці речі, а саму лише назву — «кривда», бо раз ми скривджені, тож і в чесноті своїй ущерблені. Ми ще приглянемося, хто з нас правдивіше розмірковує про все інше, а от щодо кривди, то у нас з Епікуром немає розбіжностей: нею треба знехтувати. Запитаєш, яка все-таки різниця між ним і нами? А така, якою вона буває між двома найхоробрішими гладіаторами: один затискує рану рукою, але твердо стоїть на ногах, а другий, повернувшись обличчям до розгуканого люду, дає знак, що нічого, мовляв, не сталося, що не треба втручатися{245}. Тож не думай, що між нами — значна різниця. Того, про що тут мова, що є таким важливим для нас, пильнують і вони — закликають не зважати на кривди й на те, що я назвав би їхніми тінями чи подобами, — образами; нехтувати ними повинен не лише мудрець, а й загалом людина здорового глузду, що могла б собі сказати так: «То я заслужив на те, що трапилося, чи ні? Якщо заслужив, то це не образа, а справедлива думка про мене; якщо ж не заслужив, то хай червоніє той, хто вчинив цю несправедливість».

А й справді, що воно таке, те, що називаємо образою? Хтось, скажімо, посміявся з моєї лисини чи хвороби очей, з моїх тонких ніг чи низького зросту. То яка тут образа, почути те, що є очевидним? Сміємося з чогось у присутності якоїсь однієї людини, а коли більше люду, то обурюємося; іншим не дозволяємо й натякнути на те, що самі ж про себе звикли говорити; поміркований жарт звеселяє, а тільки-но перейде міру — скипаємо.

XVII

Хрісіпп{246} згадує, як то колись один чоловік аж спаленів од гніву, коли інший хтось назвав його вихолощеним морським бараном{247}. У сенаті ж, бачили ми, розплакався Корнелій Фід, зять Овідія Назона, коли Корбулон{248} назвав його общипаним страусом; на все інше лихослів’я, що вражало його звичаї і псувало йому кров, він і бровою не повів, а від такої-от ляпнутої дурниці — розридався. Ось як слабне душа, коли втрачаємо розум! Що ж тут образливого, коли хтось наслідує чи то нашу мову, чи ходу, виказуючи хиби нашого тіла чи язика? Начебто у наслідувача вони очевидніші, аніж у того, кого він наслідує! Декого аж пересмикує, коли заводять мову про старість, сивий волос і про таке інше, чого всяк вимолює собі у богів. А ще комусь ненависна й згадка про вбогість, якою йому докоряють, хоча докору заслуговує саме той, хто її приховує.

Врешті, щоб не дати поживи язикатим, охочим до гострого слівця, випереди їх — сам із себе посмійся.

Ватіній{249}, сказати б, для того й вроджений, щоб бути постійною причиною насмішки й відрази для інших, сам був, кажуть, їдким на слово сміхуном — залюбки самого себе брав на сміх: себе ж дразнив то своїми подагричними ногами, то короткою, наче підрізаною, шиєю. Все робив для того, щоб на ньому не вигострювали своїх язиків його в’їдливі неприятелі, а було їх не менше, аніж хвороб; передусім — Ціцерон. І якщо на таке здобувся той, хто, загартувавши свій язик добірними лайками, вже й забув, що таке сором, то чому б на таке не мав спромогтись і той, хто дечого вже осягнув, віддаючись вільним наукам і плеканню мудрості?

Зваж і на те, що тут є щось і від помсти: позбавиш насолоди того, хто вже смакував її, задумуючи тебе образити. Ти ж чув, як то іноді кажуть: «От біда! Він так і не втямив нічого!» Адже вся суть образи — в обуренні того, на кого вона спрямована. Та, врешті-решт, той насмішник таки наскочить колись на такого, хто і його переплюне язикатістю, — тоді мимоволі й за тебе помститься.

XVIII

Гай Цезар{250}, окрім численних своїх пороків, отримував, кажуть, неймовірну насолоду від того, що постійно когось ображав; у кожного підмічав щось таке, з чого б міг посміятися, хоч сам був на диво вдячним матеріалом для насмішок, варто було лиш поглянути: така вже моторошна блідість, що є ознакою божевілля; така вже дикість у глибоко посаджених під старечим лобом очах; така вже безформна, з уцілілими то тут, то там волосинами лиса голова; додай до цього наче щетиною порослу шию, худющі ноги й велетенські стопи. Годі й перерахувати, якими образами він осипав своїх батьків і дідів та й загалом увесь люд, до якого б не належав стану. Зупинюсь, однак, лише на тих випадках, які й призвели до його загибелі.

Чи не найближчим його приятелем