Солен Ніра - Академія Арканум, Солен Ніра

Мої слова були вогнем, який я не могла вгамувати. Я не розуміла, чому я повинна була залишатися такою сильною, якщо він сам здається таким безпомічним. Я хотіла, щоб він був з іншого боку цієї боротьби, а не стояв по той бік барикад, залишаючи мене саму.

Нолан не відповідав одразу. Він стояв там, мовчки, і я не знала, що відчувати. Чи він відчував так само, чи він просто хоче уникнути проблем, залишаючи все на мені?

— Ясемін, — він нарешті сказав, і його голос був ще м’якший, ніж зазвичай. — Я знаю, що це складно. Я теж не хочу цього, але…

— Але ти боїшся, — я перебила, — боїшся, що буде погано. Бо ти знаєш, що ми не можемо бути разом, бо ти ректор, а я — студентка. Бо ти маєш свою репутацію, і я — лише проблема для тебе.

Він нахилив голову, ніби міркував над моїми словами. Потім повільно підійшов до мене. Я стояла, не рухаючись, все ще відчуваючи, як серце рветься від цієї розлуки, від цієї неможливості бути разом.

— Я не боюся, Ясемін, — він тихо сказав, — я просто… я просто не можу дозволити нам стати тими, хто руйнує все, що ми збудували.

Мої груди стискалися від цього. Я вже не знала, що робити, як реагувати.

— А я просто хочу тебе! — випалила я.

І на цьому ми залишились. Між нами була тиша, тиша, в якій кожен з нас розумів, що все ще не вирішено.

Я стояла перед ним, відчуваючи, як усе моє тіло сповнене бурею емоцій. Він був близько, так близько, що я могла відчути його тепло, його запах, і щось глибоке всередині мене почало кричати. Моя рука спонтанно потягнулася до його грудей, і він миттєво відгукнувся на цей рух, піднявши руку, щоб доторкнутися до моїх волосся. Його пальці ковзали по моїй шиї, і я відчула, як серце пришвидшило свій ритм.

— Ясемін, — його голос був ледве чутний, але в ньому звучала така глибока біль, що я відчула, як вона пронизує мене, немов холодний вітер. — Ти справді хочеш цього? Ти впевнена, що хочеш цього, навіть якщо все може бути зруйновано?

Я не відповідала. Я просто кивнула, бо не могла знайти слів, щоб передати те, що відбувалося в моїй душі. Він знову наблизився, і я відчула, як його губи торкнулися моїх. І це було… Це було наче удар струму. Усе навколо затихло, і я повністю занурилася в цей поцілунок, в його смак, в його дотик. Кожен його рух був впевнений, і водночас ніжний, мовби він боявся мене втратити, а я боялася загубити себе.

Мої руки мимоволі обвивали його шию, і я відповідала на поцілунок з тією ж пристрастю, з якою він мені віддавав себе. Все навколо розпливалося, і залишалася тільки ми — два світи, які зливаються в один, з кожним рухом все глибше. Його руки тремтіли, коли вони обвивали мою талію, і я відчула, як весь світ розпадається навколо нас. Все, що я хотіла, — це бути з ним. Весь біль, усі сумніви, усе зникло. Тільки ми, тільки цей момент.

Але раптово я відчула, як він почав повільно відсторонюватись. Я на мить розгубилася, і мої руки, які досі тиснули на його плечі, мимоволі опустились. Я дивилася на нього, і в його погляді я побачила те, чого так боялася — холодну відстороненість. Він зробив крок назад, і цей рух був як удар по всьому тілу.

— Нолан, — я ледве вимовила його ім’я, намагаючись зібратися. — Ти правий. Це… це не може бути. Ми не можемо бути разом. Ти ректор, а я просто студентка. Все це… небезпечно.

Мої губи тремтіли, але я не могла повернутися назад. Я розуміла, що не зможу більше тягнути це на собі. Я дивилася йому в очі, і в них була така ж відчуженість, яку я бачив останнім часом у кожному його слові.

— Я теж це розумію, — його голос був спокійний, але в ньому я відчула ту ж болючу відстороненість, яку я тільки що пережила. — Це не наша доля, Ясемін. І ти повинна це зрозуміти. Ми не можемо дозволити собі… бути разом. Ти маєш своє місце в цьому світі, а я… я маю свою роль.

Я не могла відповісти. Тільки важко дихала, відчуваючи, як серце стискається від кожного його слова. Мої руки мимоволі опустилися, і я відійшла на кілька кроків, ніби намагаючись знайти простір, щоб дихати.

— Це все… закінчено, — прошепотіла я, не вірячи, що ці слова йдуть від мене. — Я… я йду.

Я не чекала його відповіді. І навіть не чула, як він робить крок до мене. Я просто рушила до дверей, і в ту саму секунду відчула, як цей момент розриває мене зсередини.

Кроки, які я робила, віддаляли мене від нього, але серце залишалося з ним.

І  я дійсно не могла зрозуміти, хто з нас дірніший. По факту, Нолан жодного разу не казав мені, що я дорога для нього. Він не казав про кохання. З іншого боку - були ж дії з його боку. Наприклад... погляди, ці фрази та слова, поцілунок. Що не так? Невже я дійсно сама до нього липну, мов жуйка, вимагаючи любові?