Яцек Денель - Матінка Макрина

чому?». Я знизала плечима: «Така воля Божа!». Батько аж заплакав — не знаю, чи від жалощів, чи від гіркоти через те, що в нього така неслухняна дочка. Я щодня стояла в кутку й молилася до Світлості Божої, аби вона просвітила моїх братів, аби вони вже більше не капостили. Я до Світлості завжди мала найбільше покликання, часто в якійсь темній комірчині падала ницьма й палко молилася, щоб вона всіх грішних людей просвітила; я читала в «Житіях» про святу Теклю… — панотчик підняв брови: Про Теклю? — …Так, про святу Теклю, яку після смертельної муки перенесли ангели на гору в Селенції, з тих пір я тікала з дому до лісу, блукала і зверталася молитвами до Світлості, щоби мені показала в темному лісі стежку до тієї Селенції, бо тоді я могла би побігти на гору й там поселитися з ангелами. Зрештою, я не тільки з дому хотіла втекти, а й від мучеництва, яке мені матір моя віщувала і яке після стількох літ мало справдитись, і від людей, бо я завжди воліла товариство Бога й ангелів… Два дні отак блукала, два дні, аж поки якийсь мандрівник у брудних черевиках мене до палацу не привів. І лише там я відчула, наскільки була голодною. А ви думаєте, панотчику, що я тому чоловікові подякувала за спасіння? Якби ж то. Я завжди дурна була, дурна, дурна, бо надумала собі, що якби я третій день у пущі постувала, то би Світлість неминуче зблиснула переді мною й показала мені шлях на гору з ангелами! «Поганий, поганий чоловік!» — кричала я з вікна, коли він виходив через браму палацу із золотою монетою в кишені… За це мене теж у куток поставили. Але найдовше — за козлика. Панотчик Александр, який заповзявся ці слова бодай побіжно записувати, аж підняв голову з-над аркуша, на якому він якимось блідим атраментом писав: Козлика? Нікуди не дінешся, я притакнула. Батьки виїхали каретою на пасіку, а ми самі вдома залишились, я сиджу в кріслі й читаю свою книжку, аж дивлюся, прибігли заплакані брати з криком: «Юлько, люба Юлько, ти добра, ми будемо тебе любити, ми станемо ксьондзами, тільки, коли тебе запитають, не заперечуй, що це ти!». Я відклала книжку й питаю: «Що я, що?». Вони хапають мене за руку й ведуть до великої кімнати, де було дзеркало аж до підлоги; я заходжу, а воно розтовчене на дрібні друзки й розсипане по всій долівці. Не встигли батьки переступити поріг, як ці вже привели в покої гарного білого козла; вже на порозі він уперся копитами, побачив своє відображення й зірвався з місця, розкидав моїх братиків, сприйняв відображення за іншого козла та просто в дзеркало рогами як лупне! Брати в плач, сльози з очей у них сиплються, як скляні уламки з рами, а коли вже вони виплакались, то стали радитися між собою, що робити, поки батьки не повернулися. І тепер благають, щоб я це на свою совість узяла. «А ксьондзами станете?» — запитую. «Станемо, станемо!». Отак усе на мене впало, не тільки кара, а й печаль, що я батьків засмутила, які меншою мірою мене за шкоду покарали, а більше за те, що я така хитра. Я замовкла і чула тільки скрип дешевого пера по паперу. Я подумав, що почну писати пантографічними чорнилами, побачимо, чи будуть відбитки… І що там далі з братиками? Тепер я засмутилась і не знала, що йому далі вигадувати. Ох, одного братика я мала, що дуже хворів. Алоїзика. Він постійно хворів, усе його обличчя було вкрите огидними струпами; матуся офірувала[82] його Матері Божій і молилася за його здоров’я, але я, панотчику, я… я не тільки дурна, я ще й зла була! Мама хухала на нього і дмухала, що він такий хворий, змушувала нас із ним гратися, а ми втікали або казали: «Хай його Господь Бог уже забере для слави своєї, ми через нього тільки страждаємо!». Ми засмучували цим і його, і матусю. Отака я була ница. Після його смерті я дуже за нього молилася, але не жаліла, бо всім нам було краще, що він помер. Єдина втіха, що він уже в раю і, можливо, мені пробачив, не знаю. Пам’ятаю… — мій голос урвався, бо інший тут був хлопець, інший під паперовим Алоїзиком лежав трупик, — пам’ятаю, як матуся одягла його в сутану, як він у цій сутані вмирав, а личко в нього зовсім вигладилось, увесь бруд і паскудство зійшли з чола та щік, і він тільки до нас усміхався. «Ти з чого так смієшся?» — запитала я, навіть зла трохи, бо мені здавалося, що не годиться сміятися на власному смертному ложі. А він, анітрохи не збентежений, простягнув руки й тихо промовив: «А ви не бачите цих дітей? Діти зі мною граються, такі гарненькі, погляньте, діти мене кличуть, щоб я з ними грався». І після цього помер. Панотчик аж сльозу пустив. Я бачила його нещодавно, — кажу. — На святого Алоїза про нього згадала. Я стояла навколішки перед розп’яттям Господа Ісуса Христа і просила, щоб він мені щось про мого Алоїзика розповів, аж раптом чую голос за спиною: «Юлечко, це я, Алоїзик». Я обертаюся, а там насправді — Алоїзик, як живий, гарненький, у сутані, з іншим хлопчиком, ще вродливішим. Я запитала, хто це. «А це мій друг». Друг нічого не сказав, а тільки дивився на мене чорнезними очима. «Чи добре вам там на небі? Чи ти бачив моїх сестричок із Мінська, Полоцька, Мяделя?». Алоїзик підняв руку вгору: «Нам дуже добре. А сестричок я бачив, вони прегарні, сидять біля Господа Ісуса Христа і Матері Божої, кожна у віночку плетеному на голові. Є віночок і для тебе. Але ще не до кінця сплетений». І зник. Покивав головою панотчик, тричі тихо прочитав «Вічную пам’ять», після чого покрутив перо в пальцях і нових історій вимагає, але не для того я таку сумну розповіла, щоби тепер і далі вигадувати. Досить, панотчику, досить на сьогодні. Я Алоїзика згадала, мушу трохи тепер про нього подумати. Печаль Матері Божій офірувати. Добраніч. І пішла до себе.

*

Але часу на роздуми не було, бо вже наступного дня приїхав до нас Мецофанті. Засіли ми з панотчиком утрьох у приймальні — гарній, просторій, оббитій темним деревом, і він розповів, що Святий Отець просить у Святого Духа поради, давати нам ювілей чи не