Тетяна Пахомова - Карпатське танго

– А знаєш, Ґільєрмо, я також дуже хочу побачити фламінго. Я їх бачив, але якось дуже здалеку. А от так, щоб можна було роздивитися й поспостерігати – ні. Це незвичайні птахи.

– О, так. На зворотному шляху ми від’їдемо трохи вбік, там є одне велике солоне озеро.

Села вздовж дороги трапляються дедалі рідше. Тропічний ліс реагує на шум двигуна здивованими вигуками різних птахів. Раптом гущавина розступається. Посеред величезної зеленої галявини, залитої сонцем, розкидані масиви сірого каменю. У центрі велична східчаста піраміда. Німію від подиву. Я бував у містах і селах різних країн. Та піраміда… Досі я бачив тільки фото пірамід Єгипту. Та й ніколи не думав, що вони є ще десь у світі. Сьогодні завдяки своєму другові я потрапив в інший вимір часу. У ньому законсервовані інші цінності, інші знання, інші ідеали. Невже я доторкнуся до цієї сивої давнини, що несе загадки й світогляд давніх людей?

– Це місто Копан, – веде мене Ґільєрмо до каменів. – Воно було столицею давніх майя. З якихось причин вони покинули його ще в дев’ятому столітті. Річка й джунглі знищили його. Руїни Копана віднайшли щойно півтора століття тому. Оце стела Великої площі. На ній зображені правителі майя.

На камені викарбувані масивні обличчя з широкими губами й орлиними носами. З-під ледь опущених повік вони холодно дивляться вбік чи донизу.

– Як думаєш, – питаю в Ґільєрмо, – чому всі правителі не дивляться прямо у вічі?

– Придивися: вони ні добрі, ні злі. Влада – це завжди насильство над іншими. І неважливо, це спонукання до вбивства чи випікання хліба, але завжди відбувається підкорення когось своїй волі. Їм доводилося приймати всілякі рішення. Жертвувати меншою кількістю своїх людей, щоб вижила більша. Чи навпаки… Так, вони тут упевнені й жорстокі. Тільки такі люди здатні приймати рішення й диктувати свою волю іншим. Тільки таких людей і слухають інші, невпевнені в чомусь. Бояться чи поважають – неважливо, але таким підкоряються. Їм не треба шукати чийсь погляд, бо їм не цікаві ні чужі думки, ні чужі погляди. Так, як тобі чи мені. Вони самодостатні, і все тут…

Самодостатні байдуже споглядають плин часу. Невідомо, чи їхня жорстокість урятувала, а чи знищила давній народ. Та залякала аж до фіксації в генах – це точно: три сотні іспанців хитрістю й металом перемогли багатотисячні війська нерішучих індіанців, нащадків підданих оцих правителів, по всій Латинській Америці.

– Ти знав, Андреу, що дев’яносто відсотків корінного населення Америки вимерло від хвороб, які привезли європейці? І воювати не треба. – Ґільєрмо здається схвильованим.

Він несе в собі гени обох цивілізацій – і Нового, і Старого світу. Сьогодні одні з них тужать.

– Так, лікар Лорена згадувала про вітрянку. У Європі це була дитяча хвороба, а тут викосила майже всіх.

Ми рухаємося до піраміди в центрі. Сонце стоїть наче прямо над нею.

– Це шлях до сонця. – Ґільєрмо ступає на вищерблену часом сходинку.

– А піраміда – це людина? – стаю поруч із ним.

– Можливо… Людина теж виходить із землі, і від неї найбільше залежить, чи буде це основа життя, як і в цій піраміді, – роздумує Ґільєрмо.

– А потім росте, і досвід вивищує її над світом, – підхоплюю факел роздумів. – Ти знаєш, я колись думав: ось піду до школи й усе-усе знатиму. Закінчив інститут – думав, що вже знаю все у світі. Та чим далі, тим більше згоден із Сократом: «Я знаю, що нічого не знаю…»

Ми стоїмо майже на вершині піраміди. Те, що знизу видавалося значущим, зверху стає дрібним мазком великої картини. Так само змінюються думка, людина чи подія з віддалі твого життєвого шляху. Там, за верхівками лісу, білий туман нещільно закриває те, що чекає пізнання. Уява переносить мене в сиву давнину. Ґільєрмо – верховний жрець – дивиться на свій народ.

– Якби ти був правителем, то звідки звертався б до свого народу? З вершини, правда ж? – Друг киває, а я продовжую: – А вершина передбачає мало місця. Ніхто не повинен тиснути на правителя ні своїми порадами, ані…

– Десь я вже це чув, – усміхається Ґільєрмо, – причому зовсім недавно. – Я з віком й справді потребую дедалі менше чужих порад. Друзів, щоб стали коло мене, з часом теж меншає. Це в сім-вісім років ними є всі, кого знаєш. І сходинки, бач, зменшують периметр… Отож, Андреу, ми, два туристи-філософи, дійшли цікавого висновку: піраміда – символ людини. Ходімо подивимося, що давні майя вважали найціннішим у тогочасній людині.

Археологічний музей зустрічає нас майже цілковитою тишею. Лише групка американських туристів стиха перемовляється й захоплено клацає кнопками фотоапаратів. До нас підходить гід.

– Буенос діас… Чим можу допомогти?

– Розкажіть нам, що найцінніше знайшли всередині цієї піраміди? – просить Ґільєрмо.

– О, це, звісно ж, ієрогліфічна драбина, ходімо – покажу. Це найбільший стилізований текст у всій Америці. Спочатку була чверть мільйона кам’яних блоків з ієрогліфами, та дуже багато не збереглося… Ось, прийшли. – Ми зупиняємося перед неймовірно великою кількістю припасованих одне до одного каменів.

Ягуари, люди, кукурудза, фантастичні добрі й злі духи виплели килим прадавніх знань. Кам’яна книга-спогад від мертвих живим. Тисячі вправних рук століттями вкладали силу й мистецький хист у найміцніше, що було поруч. Воно не мало зникнути за жодних обставин. Такі були наказ і воля тих, хто знав щось таємне й особливе. Його до кінця добре не розуміли навіть ті, хто вирізьбив оці знаки.

– Цих людей немає вже цілу вічність… Вони стали пилом, деревами й атомами, а й досі піднімають нас у наших же очах. Я все зрозумів, Андреу, – обертається до мене Ґільєрмо. – Тут те, що додає впевненості цілому сучасному народу. От я пишаюся тепер тим, що є нащадком майя. Мене не бентежитиме відчуття меншовартості чи заздрості ні в Луврі, ні в Римі, ні в Єгипті.

– То оці кам’яні ієрогліфи, говорячи спрощено, є словами? Тоді все правильно: людину підносить над навколишнім світом слово…

Ґільєрмо повільно киває головою.

– Так, це великий дарунок вищих сил, що передається від покоління до покоління… – Несподівано друг зітхає. – Ніколи не думав, що скажу це, та я змучився. Напевно, старію… Ходімо, друже, знайдемо нічний притулок для двох… ні, для одного старшого чоловіка та його молодого друга.

Старий індіанець із найближчого до Копана селища став для нас духом гондураської ночі. У грі темряви й відблисків вогнища він напрочуд схожий на своїх вирізьблених у