Тетяна Пахомова - Карпатське танго

від неї мода масова. Висока – це творчий пошук краси, вишукане мистецтво, яке не сходить із подіумів на тротуари, а лише дозволяє моді мас відщипнути невеличкий шматок від себе. Масова мода – це вже диктат упевнених невпевненим. Я хочу гарну й впевнену, але таку, що зійшла зі шляху решти модників, розумієш? – Ґільєрмо зітхає й продовжує: – Гарно ми з тобою поговорили, Андреу… Треба красивого продовження. – Чоловік підкликає офіціанта: – Пляшку віскі, – і додає з посмішкою досвідченого спокусника: – Настав час закрити мозок від нас самих і відкрити наші вродливі тіла іншим…

Наче читаючи мої думки, зауважує:

– І не говори мені, що ти одружений. Ми в місці гріха, а не в монастирі…

– Ізабель… – муркочу крізь сон. Вона така ніжна й зваблива. У передранкових сутінках я бачу її плавні вигини.

– Анхеліта, – чомусь виправляє мене сонна кохана.

Я широко розплющую очі. Боже, чому я голий? І що я робив із цією жінкою? А може, не робив? Ні, таки… Встаю і йду в душ. Намагаюся змити свою нікчемну зраду. Сподіваюся, що нас розділяв презерватив. Ну я й слабак. Танці в ресторані пам’ятаю. Двох дівчат у нашій машині – теж. Ми ж збиралися відвезти їх додому. Не до себе, звісно. Просто проводити, як галантні чоловіки. Це все оте шампанське в машині. Ґільєрмо… Друг називається. Він уже в майстерні. Його нова подруга анітрохи не бентежиться через мою появу. Оголена німфа нічного кохання стоїть, тримаючи яблуко. Ґільєрмо робить швидкі замальовки.

– А, Андреу… Як спалося? – і, не чекаючи на відповідь, продовжує: – А я вирішив намалювати індіанську Єву. Правда ж, вона чудова?

Красуня кокетливо вигинає тіло.

– Єва чудова. Та думаю, що Адам – я, а змій-спокусник – ти. І мене чекає вигнання з мого раю, – серйозно озвучую свій жаль.

Ґільєрмо сміється, кладе пензля й відводить мене вбік.

– Друже, Бог вдихнув у людину душу. Віддаючи тіло, ти ж не віддав душу, еге ж? Твоя дружина – це частина не стільки твого тіла, як насамперед душі. Якщо молодий чоловік, що досить довго живе без дружини, навіть і переспав з іншою, то це не зрада. Зрада розпочинається в голові. А ти ж цього не прагнув, чи не так? Твоє тіло – так, бо це природно. Як їсти й спати… Тож не переживай із цього дурного приводу, гаразд? – поплескав мене по плечу.

– Дрібка істини в цьому є… Але в голові процес може початися й зі зворотного напрямку, розумієш? А я дорожу своєю дружиною…

– Гаразд, більше тебе не спокушатиму, – обіцяє Ґільєрмо. І за мить додає: – Я виготовлю тобі пояс вірності на причинне місце…

– Ну ти й зараза, Ґільєрмо… Гаразд, я все зрозумів. Не бери мене більше на алкогольні дегустації… – Рушаю до порога.

– А в гори? – лунає пропозиція позад мене.

– У гори – так. І обоє з поясами вірності, – обертаюся до друга.

– Гаразд, гаразд… Не гнівайся, – щиро всміхається Ґільєрмо.

– Та не маю чого… Знаєш, як говорять у мене на батьківщині, «сама свиня мішок дере, ще й кричить». Чого вже там…

Ми вирушаємо на північ від столиці, у бік кордону з Гватемалою. Там, у густих тропічних лісах, Ґільєрмо обіцяє показати щось надзвичайне. Він вправно кермує невеликим мікроавтобусом.

– Люблю гори. На моїй батьківщині я теж жив біля гір, – згадую рідні Карпати, дивлячись на круті вершини обабіч дороги.

– Я ще не зустрічав чоловіка, який не любив би гори, Андреу. У тому солідарні всі чоловіки світу. А ти за що любиш гори? – Усміхнений Ґільєрмо кидає на мене зацікавлений погляд.

– Бо то було єдине місце, де я почувався вільним. А ще там живе моя бабуся. Вона завжди мала час поговорити зі мною. Батьки – ні, а вона – так…

– А я люблю гори тому, що нічого більш сексуального в природі не існує. Роздивися навколо: гори схожі на жіночі груди, правда ж? Усі чоловіки відчувають це й нестримно прагнуть підкорити вершини. Вершина гори як жіночий сосок, що дарує життєдайне молоко… Бачиш, як воно витікає он з-за тієї гори білим туманом? Там чоловіки отримують благословення неба й землі для підкорення жіночих сердець. Ось ти казав, що молодість і природність несумісні… Тут сумісні. Вони постаріють набагато пізніше від того часу, як ми розкладемося на молекули й атоми.

– Як гарно ти вмієш сказати, Ґільєрмо… Усе не можу зрозуміти, як у тобі поєднуються дві речі: з одного боку – повага до жінок аж до майже обожнювання, а з другого, – велика їх кількість.

Друг м’яко всміхається й про щось роздумує.

– Напевно, у всьому винен художник, що живе в мені. Його пензель хоче доторкнутися до всього прекрасного, що бачить, – видає за хвилю.

– Гм… А мене колись у вузі вчили, що того, хто має такий енергійний пензель, називають просто альфа-самцем.

Ґільєрмо заходиться від сміху. Мусимо спинитися. Неподалік помічаємо невеликий водоспад з озерцем унизу. Струмінь води зі скелі сильно масажує тіла й аж зносить труси – доводиться пірнати за ними. Регочемо, витираємося та їдемо далі. Після душу стає легше, та волосся через високу вологість повітря не хоче сохнути.

– А тут, у Гондурасі, ти, Андреу, почуваєшся вільним? – продовжує тему Ґільєрмо.

– Навіть не знаю… – Я задумався. – Колись думав, що свобода людини залежить лише від зовнішніх життєвих обставин, влади чи інших людей.

– А тепер? – Ґільєрмо уважно глянув на мене.

– А тепер я знаю, що свобода є ще й внутрішньою… Знаю, що я сам стримую себе чи штовхаю… Стаю сильнішим і впевненішим або й навпаки. Думаю, що гори – тренувальний табір для нашої чоловічої наполегливості: ми падаємо, набиваємо ґулі, піднімаємось і, зціпивши зуби, ліземо все вище… Тоді стаємо більш вільні в прийнятті життєвих рішень. Он там, за тим твоїм молочним соском, бачиш, – показую на віддалену вершину. – Коли б ми піднімалися на неї, то бачили б обабіч лише хащі, що стримують рух уперед і зменшують коло огляду. Точно, як поміж людей: вони тиснуть на нас своїми думками, стереотипами, враженнями, забираючи й зменшуючи простір нашого «я». Та коли й далі відсувати вбік чужі думки-хащі, опиняєшся на своїй, власній вершині… Так і ми бачили б оці хащі вже внизу, коло ніг. І не зважали б на них. І картина була б неймовірна.

– Гарно ти вмієш сказати, Андреу, – говорить тепер Ґільєрмо.