Дафна дю Мор'є - Ребекка

мого боку це було так безвідповідально. Навіть не розумію, як це сталося. Я просто ставила на стіл ті книжки, щоб подивитися, як вони виглядатимуть, а купідон узяв і впав.

— Дитя моє, забудьмо про це. Хіба це важливо?

— Важливо. Мені треба бути уважнішою. Місіс Денверз, певно, дуже на мене розлютилась.

— Якого біса їй бути розлюченою? Це ж не її статуетка.

— Так, проте вона так усім цим пишається. Так жахливо усвідомлювати, що досі там ніколи нічого не розбивалось. Треба ж було, щоб це зробила я!

— Краще вже ти, ніж нещасний Роберт.

— Як на мене, то краще б це зробив Роберт. Мені місіс Денверз ніколи цього не пробачить.

— Біс із тією місіс Денверз! — сказав Максим. — Вона ж не Бог Усемогутній, чи не так? Я тебе не розумію. Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що боїшся її?

— Ну я не зовсім її боюсь. Я не надто часто з нею бачусь. Не в тому річ. Насправді я не можу це пояснити.

— Ти так дивно поводишся, — сказав Максим. — Розбивши якусь річ, уникаєш її, замість того, щоб сказати: «Ось, місіс Денверз, накажіть це склеїти!» Вона б це зрозуміла. Натомість ти зішкрібаєш рештки статуетки в конверт і ховаєш їх у глибині шухляди. Як я й сказав, наче помічниця покоївки, а не господиня дому.

— Я і є, наче та помічниця покоївки, — повільно проказала я, — я знаю, що це так, і багато в чому. Тому в мене стільки спільного з Клеріс. Ми з нею в однаковому становищі. І тому вона так мене любить. Днями я ходила в гості до її матері. І знаєш, що вона сказала? Я запитала, чи, на її думку, Клеріс із нами щаслива, і вона відповіла: «О, так, місіс де Вінтер. Клеріс виглядає задоволеною. Вона говорить: “Навіть не схоже, що я поруч із леді, мамо, я почуваюся так, наче вона одна з нас”. Думаєш, вона хотіла зробити мені комплімент чи навпаки?

— Бог її знає, — відказав Максим, — але, пригадуючи матір Клеріс, я б сприйняв це як пряму образу. В її хатині постійний безлад і смердить вареною капустою. Колись у неї було дев’ятеро дітей — нікому з них не виповнилося й одинадцяти років, і вона сама поралася на своєму крихітному городі босоніж, пов’язавши на голову панчоху. Ми ледь не звільнили її. Не уявляю, чому Клеріс така охайна й чистенька.

— Вона жила в тітки, — пояснила я, почуваючись доволі пригнічено. — Я знаю, що спереду на моїй фланелевій спідниці брудна пляма, але я ніколи не ходила босоніж із панчохою на голові. — Тепер я зрозуміла, чому Клеріс не ставилася до моєї білизни з такою зневагою, як Еліс. — Можливо, тому мені більше подобається ходити в гості до матері Клеріс, аніж до таких людей, як дружина єпископа? — повела я далі. — Дружина єпископа ніколи не казала, що я була однією з них.

— Ну, якщо ти їздитимеш до неї в тій засмальцьованій спідниці, то, думаю, й не скаже, — промовив Максим.

— Звісно ж, я не їздила до неї у своїй старій спідниці, я одягнула сукню, — сказала я, — але в будь-якому разі я невисокої думки про людей, які судять про інших лишень з їхнього одягу.

— Не думаю, що дружина єпископа бодай трішки переймається одягом, — зауважив Максим, — проте її може неабияк дивувати те, що ти сидиш на самому краєчку крісла й відповідаєш лише «так» або «ні», неначе прийшла на співбесіду й намагаєшся влаштуватися на роботу, як це було того єдиного разу, коли ми завітали до них удвох.

— Я нічого не можу вдіяти зі своєю сором’язливістю.

— Знаю, що не можеш, люба. Але ти навіть не намагаєшся її побороти.

— Я вважаю, що з твого боку це нечесно, — промовила я. — Я стараюся щодня, щоразу, коли зустрічаюся з новими людьми. Я стараюся постійно. Ти не розумієш. Для тебе це дуже просто, ти звик до таких речей. Мене виховували інакше.

— Дурниці! — відказав Максим. — Річ не у вихованні, як ти це повернула. Річ у докладанні зусиль. Ти ж не думаєш, що мені подобається їздити до людей з візитами, чи не так? Для мене це смертельна нудьга. Але в цій частині світу так треба.

— Ми говоримо не про нудьгу, — заперечила я. — В тому, що тобі нудно, немає нічого страшного. Якби мені було лишень нудно, все було б інакше. Я ненавиджу, коли люди змірюють мене поглядами, мов племінну корову.

— Хто змірює тебе поглядом?

— Всі, хто тут є. Всі.

— То й що, навіть якщо це так? Це робить їхнє життя цікавішим.

— Чому саме я мушу бути об’єктом їхнього зацікавлення й критики?

— Тому що життя в Мендерлеї — це єдине, що тут усіх цікавить.

— Якого ж їм заліпили ляпаса!

Максим не відповів. Він не відводив погляду від газети.

— Якого ж їм заліпили ляпаса! — повторила я. А тоді додала: — То ось чому ти зі мною одружився. Ти знав, що я нудна, тиха та недосвідчена, і тому про мене ніколи не ходитиме чуток.

Максим пожбурив газету на підлогу й підвівся з крісла.

— Що ти маєш на увазі? — запитав він.

Його обличчя зробилося похмурим і дивним, а голос зазвучав грубо, це був узагалі не його голос.

— Я… я не знаю, — проказала я, притуляючись спиною до вікна, — нічого. Чому ти так на мене дивишся?

— Що тобі відомо про тутешні чутки? — запитав він.

— Нічого, — промовила я, злякавшись того, як він на мене дивився. — Я сказала це, лише щоб… лише щоб хоч щось сказати. Не дивись так на мене. Максиме, що я такого сказала? В чому річ?

— Хто з тобою говорив? — повільно промовив він.

— Ніхто. Взагалі ніхто.

— То чому ти сказала те, що сказала?

— Я ж кажу тобі — не знаю. Мені просто спало це на думку. Я була зла, сердита. Я справді ненавиджу їздити з візитами до цих людей. Нічого не можу з цим удіяти. А ти засуджуєш мене за те, що я соромлюся. Я нічого не мала на увазі. Справді, Максиме. Прошу, повір мені.