Дафна дю Мор'є - Ребекка

— Річ у Роберті, сер. Між ним і місіс Денверз виникло невеличке непорозуміння. Роберт дуже засмучений.

— О Боже! — сказав Максим, скорчивши мені гримасу. Я ж нахилилася, щоб попестити Джеспера, як звикла робити, коли ніяковіла.

— Так, сер. Виявляється, місіс Денверз звинуватила Роберта в привласненні цінної речі з ранкової вітальні. В обов’язки Роберта входить приносити до ранкової вітальні свіжі квіти й розставляти вази. Цього ранку місіс Денверз зайшла туди після того, як квіти було розставлено, і помітила, що одна дорога річ зникла. Вона зауважила, що вчора та була на місці. Місіс Денверз звинуватила Роберта в тому, що він або вкрав цю річ, або ж розбив її і приховує цей факт. Роберт категорично заперечив обидва звинувачення і прийшов до мене ледь не в сльозах, сер. Ви могли помітити, що за ланчем він був сам не свій.

— Я здивувався, коли Роберт подав мені котлети, не поставивши тарілки, — пробурмотів Максим. — Не знав, що він такий вразливий. Що ж, припускаю, це зробив хтось інший. Можливо, одна з покоївок.

— Ні, сер. Місіс Денверз увійшла до кімнати до того, як дівчина взялася прибирати. Від учора туди не заходив ніхто, крім мадам і Роберта, який із самого ранку приніс квіти. Таким чином склалася доволі неприємна ситуація як для Роберта, так і для мене.

— Так, звісно. В такому разі вам краще запросити місіс Денверз сюди, і ми докопаємося до суті. До речі, що це була за річ?

— Порцеляновий купідон, сер, той, що стояв на письмовому столі.

— О! О Господи! Це ж один із наших скарбів, чи не так? Його необхідно знайти. Негайно зв’яжіться з місіс Денверз!

— Слухаюсь, сер.

Фріс вийшов із кімнати, і ми знову лишилися самі.

— Збіса прикрий випадок! — сказав Максим. — Той купідон коштує купу грошей. І як же я ненавиджу сварки слуг! Чому вони приходять із цим до мене? Це ж твоя робота, кохана.

Я відвернулася від Джеспера, моє обличчя палало.

— Любий, — промовила я. — Я хотіла розповісти тобі про це раніше, але… але я забула. Насправді це я розбила купідона, коли була вчора в ранковій вітальні.

— Ти його розбила? Ну то якого біса ти не сказала про це, коли тут був Фріс?

— Не знаю. Мені не хотілося. Я боялася, він подумає, що я дурепа.

— Ну, тепер він вважатиме тебе ще більшою дурепою. Тобі доведеться пояснити все це йому та місіс Денверз.

— О, ні, прошу тебе, Максиме. Скажи їм ти. Дозволь мені піти нагору.

— Не будь ідіоткою! Всі подумають, що ти їх боїшся.

— Я справді їх боюсь. Ну, не те щоб боюсь, але…

Двері відчинилися, і Фріс впустив до кімнати місіс Денверз. Я знервовано поглянула на Максима. Він знизав плечима; це й веселило його, і злило водночас.

— Місіс Денверз, сталася помилка. Виявилось, що купідона розбила місіс де Вінтер і забула про це повідомити, — сказав Максим.

Всі подивилися на мене. Я знову відчула себе шкодливим дитям. І розуміла, що через відчуття провини моє обличчя досі пашіло.

— Мені так шкода, — проказала я, дивлячись на місіс Денверз. — Я й подумати не могла, що через це Роберт потрапить у халепу.

— Статуетку можливо відремонтувати, мадам? — поцікавилась місіс Денверз. Схоже, вона не здивувалась, що винною виявилась я. Вона повернула бліде обличчя, яке нагадувало череп, і поглянула на мене своїми темними очима.

Мені здалося, що вона від початку знала, що це зробила я, і звинуватила Роберта, щоб перевірити, чи стане мені сміливості зізнатися.

— Гадаю, ні, — відповіла я. — Вона розбилася на друзки.

— Що ти зробила з рештками? — запитав Максим.

Я почувалася в’язнем на допиті. Навіть мені самій мої дії видавалися жалюгідними й мерзенними.

— Я склала їх у конверт, — сказала я.

— Ну і що ж ти зробила з конвертом? — поцікавився Максим, підкурюючи цигарку; в тоні його голосу відчувалася суміш сміху й роздратування.

— Поклала його в одну з шухляд письмового столу, — відповіла я.

— Схоже, місіс де Вінтер подумала, що її посадять за це до в’язниці, чи не так, місіс Денверз? — промовив Максим. — Можливо, вам вдасться відшукати той конверт і надіслати рештки в Лондон. Якщо ж статуетка надто пошкоджена, щоб її полагодити, то вже нічого не вдієш. Гаразд, Фрісе. Скажіть Роберту, нехай припинить рюмсати.

Після того як Фріс пішов, місіс Денверз затрималася.

— Я, звісно, вибачусь перед Робертом, — сказала вона, — але всі свідчення були проти нього. Мені й на думку не спало, що місіс де Вінтер розбила статуетку сама. Якщо таке ще колись трапиться, було б добре, якби місіс де Вінтер повідомляла мені особисто, і тоді я могла б з усім розібратися. Це дозволило б уникнути багатьох непорозумінь.

— Звичайно, — нетерпляче відказав Максим. — Гадки не маю, чому вона не зробила так учора. Я саме збирався про це їй сказати, коли ви зайшли до кімнати.

— Може, місіс де Вінтер було невідомо про цінність статуетки? — припустила місіс Денверз, переводячи погляд на мене.

— Ні, — нещасним голосом проказала я. — Я подумала, що це була цінна річ. Тому так ретельно й зібрала всі рештки.

— І сховала їх до шухляди, де їх ніхто не зміг би знайти, еге ж? — розсміявшись і знизавши плечима, сказав Максим. — Хіба не так поводяться помічниці покоївок, місіс Денверз?

— Помічницям покоївок у Мендерлеї взагалі не дозволено торкатися цінних речей у ранковій вітальні, сер, — відказала місіс Денверз.

— Так, ви б їх туди не пустили, — мовив Максим.

— Це дуже неприємний випадок, — зауважила місіс Денверз. — Здається, до цього часу в ранковій вітальні у нас ніколи нічого не розбивалося. Ми завжди поводилися дуже обережно. Я власноруч протираю там пил з… минулого року. Мені нікому було це довірити. Коли місіс де Вінтер була жива, ми зазвичай піклувалися про цінні речі разом.

— Так, ну що ж, цьому вже не зарадиш, — сказав Максим. — Дякую, місіс Денверз.

Вона вийшла з кімнати, а я сіла на кушетку й задивилася у вікно. Максим знову взявся за свою газету. Ми обоє мовчали.

— Мені страшенно шкода, любий, — згодом промовила я, — з